08.04.2020

Тема. Оксана Забужко. «Казка про калинову сопілку» - повість-притча; міфологічна основа повісті; жіноча версія легенди про Каїна та Авеля, яка обертається напруженою психологічною драмою. Образи сестер – Ганни-панни та Олени як казкові моделі дідової і бабиної дочки. Понад часовість образу-символу калини у повісті

Оксана Стефанівна Забужко народилась 19 вересня 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Авторка поетичних збірок «Травневий іній», «Дириґент останньої свічки», «Автостоп», «Новий закон Архімеда», романів «Польові дослідження з українського сексу», «Музей покинутих секретів», низки повістей, оповідань, есеїв.

Опрацьовуємо прочитане

Чи зацікавила вас особистість письменниці? Про що ви хотіли б дізнатися більше? Які запитання у вас виникли? У який спосіб ви можете задовольнити свою цікавість? Ознайомтеся із витягами з «Автобіографії»

Витяги з «Автобіографії»

1. Місце народження. «Народилася 19 вересня 1960 р. в місті Луцьку, де й минуло раннє дитинство (напівзруйнований замок на горі, бруковані вулички з облущеними, занедбаними бароковими будівлями, ввібране з вогким волинським повітрям досвідоме відчуття давньої й дуже автентично-української урбанної культури, якого не могло б мені дати жодне інше місто)».

2. Історія родоводу. «Пам’ять про цю затрачену, козацько-шляхетську культуру я вспадкувала також і ґенетично – з родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище ориґінально було не «Забужко», а «Забузькі» – з тих самих Забузьких», що були «за Хмельницького».

3. Випробування дитинства. «Батьки, впродовж кількох років переслідувані місцевим КҐБ (тато «проходив» по процесу В. Мороза, й обійшлося йому порівняно «легко» – звільненням з посади викладача інституту й фактичним позбавленням громадянських прав), – зуміли <…> перебратися до Києва».

4. Початок творчості. «Вірші я почала писати з п’ятилітнього, «дописемного» віку».

5. Заборона друкувати дитячі твори, «причому паралельно з «дитячими» віршами – про зайчиків, сонечко, дощик, – що їх охоче друкували якийсь час у періодиці (доки батька знову, вже в Києві, не дістало КҐБ, і саме наше прізвище не потрапило до «чорних списків»), я вже у вісім-дев’ять літ натхненно шкварила <…> «дисидентсько»-патріотичну лірику».

6. Коло обдарованості письменниці. «Я марила театром, писала п’єси й сама їх ставила з однокласниками та сусідськими дітьми».

7. Навчання у вузі. «Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977-го по 1982-й – найпохмуріший період соціальної шизофренії <…>. Втікала, розуміється, в книжки».

8. Перша збірка. «1985-го вийшла нарешті друком і моя перша збірка поезій – жорстоко потрощена і, властиво, переполовинена цензурою <…> із незрозумілим заголовком «Травневий іній» (я пропонувала інший – «Нельотна погода», але в ньому редактори запідозрили небезпечний натяк на політичну ситуацію в країні)».

9. Період відродження. «1990-го року вийшла друком моя (вже справді моя, а не редакторська!) друга поетична книжка, уґрунтована головно на «пост-чорнобильському» досвіді, якщо зрозуміти широко, – «Дириґент останньої свічки». Одночасно суспільна атмосфера тих років «нового відродження пхала мене до шаленої інтелектуальної активності – надто багато вартостей треба було переоцінити».

10. Здобутки на науковій ниві. «Без ужитку зосталася й моя дисертація («Естетична природа лірики як роду мистецтва»), захищена 1987-го року з великим галасом ентузіастичних рецензентів, – видно, «пропащим дисертаціям» судилося бути для Забужків родовим прокльоном.

Дисертація, як і всі інші мої писання в нехудожніх жанрах, була так само способом зрозуміти щось посутнє про себе саму, як є ним і вірші, і була в ній одна ідея, з якої я донині горда, – що існують два принципово відмінні типи мистецького світовідчуття (і не тільки в літературі!) – ліричний, «внутрішній», і епічний, «зовнішній»: перший – жіночий, другий – чоловічий».

11. Період літературного мовчання і творчості. «Далі був період «автостопу» – 1990–1994-й: роки мандрів і відкриття зблизька тих світів, котрі доти лишалися для мене суто «книжними». Поетична збірка, яка підсумувала ці метання (душевні в тому числі – бо в міжчасі було розлучення, було жорстоке витверезення від національно-визвольної ейфорії 1991-го <…>) – ця книжка, «Автостоп», вийшла наприкінці 1994-го. Одночасно я працювала над романом, який остаточно, в готовому вигляді, уклався теж восени 1994-го, в Пітсбурґу, і якому я завдячую свою нинішню скандальну славу – «Польові дослідження з українського сексу».

12. О. Забужко і Т. Шевченко. «В міжчасі – для психологічної противаги здійнятому довкола несмачному лементу (мабуть, авторка натякає на працю    Ж. Дусової «Некулінарні дослідження з сирого тіста») – написала нову дослідницьку книжку, «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу». Шевченко допоміг витримати психологічну дистанцію щодо багатьох речей, котрі інакше могли б зовсім згнітити духа».

13. Робота з перекладу. «З іноземних перекладів відзначу довго й старанно готовану, спільно з американськими колеґами, англомовну книжку вибраних поезій, що вийшла 1996-го року в Торонто, – «Королівство Повалених Статуй».
Читацький практикум. «Казку про калинову сопілку» можна прочитати тут
Робота над текстом твору «Казка про калинову сопілку»
Жанр твору
Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка  про калинову сопілку".За визначенням В.Лесина, "повість - переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу". Казка - "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору". Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни – панни, а численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII -першої половині XIX ст.

Отже, "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу. 

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас твір О Забужко? які літературні асоціації викликав? Які запитання виникли? Обговоріть їх з однокласниками, однокласницями, вчителями, батьками.

2. Поміркуйте, чому письменниця винесла в заголовок свого твору слово каcка. Які казкові елементи наявні у творі?

3. Які реалії життя селян XVIII — першої половини ХіХ століття відтворила авторка?

4. На вашу думку, із якою метою у творі поєднано ознаки творів різних жанрів? Які художні можливості відкрило таке поєднання?

5. Які проблеми порушено у творі? Завдяки яким образам ці проблеми увиразнюються? Чи пропонує авторка рішення цих проблем? Аргументуйте свою думку

6. Чи виникало у вас бажання прочитати інші твори О Забужко?

Робота в зошитах: порівняйте образ двох сестер. Скористайтеся для цього думкою літературознавця.

Рідні, але дуже різні

 «Казка про калинову сопілку» побачила світ 2000 року. Насправді це ніяка не казка, а повість із казковими мотивами та образами. Відрізняється від народної казки складними психологічними характерами й підкреслено суб’єктивною авторською позицією. Авторка добре погодила фольклорний матеріал із власним творчим задумом. Немало взяла з казок «Дідова дочка й бабина дочка» та «Дивна сопілка», зокрема запозичила мотив метаморфози — перетворення людини на об’єкт природного світу. А ще використала легенди: одну — про злого духа перелесника, який зваблює жінок, а іншу — народну обробку біблійної історії про Каїна й Авеля з мотивом братовбивства. Важливим є й етнографічно правдоподібне відтворення звичаєвого права та побуту українського села XVIII — першої половини ХІХ століть (саме в цей час і відбуваються події).

Усе почалося з конфлікту між крайнім індивідуалізмом та колективним звичаєвим правом, тобто системою неписаних норм, що закріплені в народній традиції. Мати головної героїні колись сама вийшла за нелюба, адже не могла побратися з коханим — воля батька та його практичний розрахунок визначали зрештою вибір небажаного супутника життя. Марія в старшій дочці воліє бачити, чого сама не отримала: мовляв її Ганна-панна матиме кращу долю, чи не князівною стане. Тому й усю увагу мати приділяє старшій дитині, а молодша Оленка лишилась під батьковою опікою. Як у казці «Дідова дочка й бабина дочка» — про рідних, але різних. Ганна гордовита й показна, ще й талановита — могла дізнаватися, де краще криницю копати, навіть заробляла на цьому. Уже від хлопців відбою не було, запримітив красуню й син багатія, перший парубок на селі Дмитро Маркіянів.

Молодша Оленка, батькова улюблениця, довго плуталась під ногами та не раз діставала від Ганни стусанів. Така вся була звичайна і якась плаксива, сиділа вдома і лише працювала. Але і їй Ганна заздрила змалку, бо батько малу більше любив і жалів. Із часом Оленка підросла й теж красунею стала: Дмитро Маркіянів не до Ганни, а до неї посватався. І знову слід згадати звичаєве право: коли молодшу сестру спершу засватано, старша дуже багато втрачає: «…якщо Оленка  засватається, вона, Ганнуся, зараз же, махом опиняється в свої вісімнадцять — серед перестарків, перебірців, яким уже зась гребувати, що не до любови, гаразд, коли й удівець трапиться! — оце, дівко, й напанувалася, оце тобі й усенькі твої мрії дівочі…». Заздрість, жага помсти, а ще й роздуми гріховні (чому «то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся…»). Усе разом і призвело до вибору Ганною «дороги диявольської»: через солодкий гріх із демонічним вогняним змієм-перелесником і зрештою жорстоке вбивство сестри — удаваної винуватиці всіх її життєвих нещасть. Звичайно, як у казці, неминуче викрито злочинницю — за допомогою чарівної сопілки. Перетворення душі загиблої на калину погоджується з іншою метаморфозою: зникає кудись сестра-вбивця, «тільки на полу зостався довгий капарний слід — мов смоляним віхтем черкнуло». Яка її подальша доля — лише смоляний слід натякає… 

О. Борзенко