16.03.2020

Тема. Кримськотатарська література. Ервін Умаров «Самотність». Життєвий і творчий шлях письменника як відображення історії народу. Е. Умаров – король сучасної кримськотатарської малої прози. Тема депортації кримських татар – наскрізна у творчості митця.

Опрацюйте статтю про Ервіна Умерова. Складіть її план в зошитах

 «В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».

Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».

Титульна сторінка збірки "Дні нашого життя"

Здавалося б, вихід такого збірника після п'ятнадцяти років забуття можна розглядати як винятково позитивний факт... Проте розчарування чекало вже при відкритті книги: на титульному аркуші, в пропозиції «переклад з кримсько-татарської мови» перша частина слова – «кримсько» була заретушовано друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім «кримські татари» відсутній...
Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Знадобилося багато років, щоб ця заборона була знята...
У 1960 році, разом зі своїм товаришем і ровесником Емілем Амітом Ервіном вступає в прославлений Літературний інститут імені О.Горького в Москві. Згодом обидва – і Аміт, і Умеров – напишуть гіркі, проникаючі в серці кожної людини твори про страшну трагедію свого народу. А поки вони вчаться письменницького ремесла в одному з найкращих навчальних закладів країни...

Ервін Умеров з колегами

Після закінчення інституту Ервін Умеров був спрямований в Ташкент, в газету «Ленін байраг'и», яка виходила кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши тут кілька років, він перейшов на посаду редактора відділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдраммовлення Всесоюзного радіо. З 1976 року до виходу на пенсію працював у видавництві «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР. З 1966 року Ервін Умеров – член Спілки журналістів СРСР, з 1978 – член Спілки письменників СРСР.

Він автор книг російською та кримськотатарською мовою – «Хай завжди буде сонце», «Дорога на Коктал», «Між двох вогнів», «Світло твоїх очей», «Друга наречена», «Рідна моя хатина», «До зірок». Але, звичайно, найбільш помітними стали його твори про депортацію кримських татар. Вони були написані ще в кінці 60-х років ХХ століття, але у зв'язку з суворою цензурою – вийти у світ ніяк не могли.

 «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» – твори, які ходили в самвидаві і були опубліковані лише в постперебудовний період – вже після початку масового повернення кримських татар на батьківщину. У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило книгу Ервіна Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли оповідання та документальна повість, присвячені депортації. Вона стала помітною подією...
«Його звали Сабирли – Терплячий», – так починається один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова – оповідання «Самотність».
Головний герой Сабирли – пес – син вівчарки і вовка.

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку?

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності...
«Село, яке Сабирли знав зі щенячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'яте, і десяте, соте, і так до самого моря, яке хлюпає з трьох сторін півострова». Прислухаючись до моторошної тиші, Сабирли раптом помічає людину – в чоботях, в шинелі, з милицею, на яку він злегка спирається. Людина ця стоїть як кам'яна і немигаючими очима дивиться на спорожніле село.
«Я повернувся з фронту додому, до сім'ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили – усіх, все село, весь народ! За що? За що. Він не ворушився, і, здається, не дихав. Точно кам'яний... Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози... «Людина ця не кам'яна. Кам'яні люди не вміють плакати»... Чоловік нагодував собаку, взяв жменю рідної землі і покинув її назавжди.
А пес залишився вмирати – чи то від старості, чи то від самотності: «Не кліпаючи, дивився якийсь час на зовсім посвітліле небо, поклав голову на лапи і виструнчився. На відкрите око Сабирли сіла муха, але він вже не зміг її прогнати. Для кримських татар скінчилася перша доба вигнання з батьківщини і почалися інші».

Наприкінці 1980-х Ервін Умеров приїхав до Криму – щоб залишитися тут назавжди. Отримав українське громадянство, отримав прописку у гуртожитку; став у чергу на отримання житла. І чекав. Чекав. Іноді ходив кабінетами – влада рапортувала про темпи облаштування депортованих. Для нього ці п'ятнадцять метрів в бетонній коробці значили чимало – жити і творити на батьківщині. Очікування тривало роками...
Важка невиліковна хвороба перервала надії, плани і очікування. Житло в Криму знаменитий письменник так і не отримав, на батьківщині йому дісталося лише місце на кладовищі...

Письменник Ервін Умеров помер 24 лютого 2007 року в Москві. Похований згідно з його останнім проханням на батьківщині, в Криму.
 (За матеріалами Гульнари Бекірової, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу)

Перейдіть за посилання прочитайте оповідання Ервіна Умерова "Самотність"

Ервін Умеров "Самотність"

13.03.2020 Позакласне читання

Тема. Павло Загребельний. "Диво" 

Довідковий матеріал до вивчення роману П. Загребельного "Диво"

До сьогодні історики не можуть зійтися на єдиній думці щодо дати заснування собору. Одні вважають, що перший камінь Церкви Святої Софії був закладений в 1037 році. Головним джерелом інформації для них є Повість врем’яних літ. Однак, інші літописи вказують, що за 20 років до цієї дати, в 1017 році, розпочато будівництво.

Софія Київська

Письмові джерела історії XI століття інформують, що Ярослав Мудрий лише продовжив справу свого батька Володимира Великого. Подібна інформація ставить під сумнів не тільки рік заснування 1017 або 1037, а й особистість того, хто звелів побудувати головну святиню країни. Насправді, в офіційних історичних колах прийнято вважати, що саме Ярослав був засновником храму.

З перших років існування Собор Святої Софії став не лише головним духовним, культурним, а й політичним центром Київської Русі. На площі перед ним зустрічали іноземних послів, проводили віче. Там здійснювали «посадку» князів на престол. Перша бібліотека була зібрана саме в підвалах святині. За описами очевидців, вона містила понад 1000 книг.

Оранта

Однак у 1240 році стольний град був спалений військами Батия. Головну культову споруду країни було розграбовано. Хоч собор і діяв, але прийшов в запустіння: занепали склепіння, обсипалася мозаїки, у тому числі Оранта. Навіть, незважаючи на те, що в 1596 році була підписана церковна унія і храмові споруди були передані в руки уніатів, будівлі прийшли в справжній занепад, зотліли перекриття. У 30-40 рр XVII століття Петро Могила, митрополит Київський, зміг повернути Софію Київську православній церкві. Тоді й був запущений процес відродження.

У 1934 році, незважаючи на боротьбу з «опіумом для народу», був створений Національний заповідник «Софія Київська».

Прочитати роман Павла Загребельного "Диво". Надіслати відгуки про твір на milosarosa@gmail.com або telegram

"Дім на горі" (ущільнення)

Тема. Валерій Шевчук. «Дім на горі». Ідея формування особистості через психоінтуїтивне пізнання її долі, за умови, що вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а й слідує передусім за почуттями

Головна ідея - розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями.  Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу. 

Проблематика:

сутнiсть добра i зла;

протиборство між світлом і тінню;

вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi;

пошук сенсу свого буття, самого себе; прагнення розібратися в довколишньому світі;

душевна роздвоєність людини;

відповідальність кожного за свої вчинки; прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

Переглянути екранізацію твору "Голос трави". Описати власні враження після перегляду фільму. Надіслати на адресу milosarosa@gmail.com або telegram

12.03.2020

Тема. Валерій Шевчук. «Дім на горі» - роман-балада про любов

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У пер­шій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 рр., але в долі кожного чомусь уперто простежується низка загадко­вих і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шев­чуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».

Переглянути презентацію, виконати тестові завдання

Матеріали до тематичного уроку

Прикметник як частина мови

Прочитати текст, вибрати прикметники, вказати їх розряди за значенням

Полтава – одне з найдавніших руських міст, засноване сіверянами у IX ст. задля оборони Русі від кочівників.

Згідно з першою літописною згадкою міста, у давньоруському Іпатіївському літописі, під назвою «Лтава» сучасна Полтава походить від найменування річки Лтава, правої притоки Ворскли (згодом похідне «По-Лтава» себто По Лтаві) що текла Мазурівським яром на Поділ. Назві приписують слов’янське походження.

На початку XX століття щодо міста також вживали термін «Духовний центр України», чому сприяли діяльність цілої плеяди видатних діячів культури і мистецтва, значні церковні та історичні пам’ятки. Окрім цього Полтава була найбільшим центром розвитку української культури того часу.

Часто, щоб побачити щось красиве і нове ми їдемо за «тридев’ять земель» і зовсім не задумуємося про те, що в нас самих, у нашій країні є не те що самим подивитися, а ще й іншим показати.

Найбільші, найвищі, найстаріші...

Найстаріший вищий навчальний заклад Полтави - Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка.

Наймолодший вищий начальний заклад Полтави - Полтавський юридичний факультет було створено у 2002 р.

Найстаріший житловий будинок Полтави. Вважається, що це будинок генеральші Селастельникової по вулиці Пилипа Орлика, 7. Споруда з’явилася у Полтаві ще у 1805 році.

Найдавніші сакральні споруди Полтави. Собор на честь Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього споруджений як головний храм Хрестовоздвиженського монастиря був збудований 1689–1709.

Найстаріший з нині існуючих пам’ятників Полтави - Монумент Слави.

Наймолодший пам’ятник Полтави - Пам'ятник Івану Мазепі в Полтаві.

Найкоротша вулиця Полтави - вулиця Остроградського. Її довжина - всього 150 метрів.

Найвища споруда Полтави – «висотки» у мікрорайоні Огнівка.

Найкоротший тролейбусний маршрут – той, за яким рухається тролейбус номер 1.

Найдовший тролейбусний маршрут – той, за яким рухається тролейбус номер 6.

Наймістичніший будинок Полтави – житловий дім по вулиці Пушкіна, 40.

Наймістичніший пам’ятник Полтави – пам’ятник Леніну, що був встановлений 22 квітня 1960 року і простояв до 21 лютого 2014 року.

Наймістичніший будинок Полтави

Найдавніші сакральні споруди Полтави

Найстаріший житловий будинок Полтави

Найстаріший вищий навчальний заклад Полтави

Наймолодший вищий начальний заклад Полтави

Наймолодший пам’ятник Полтави 

Ступені порівняння прикметників

Пам’ятник галушці

У тихому і мальовничому куточку, в історичній частині Полтави на Івановій горі поряд з рестораном знаходиться незвичайний пам’ятник, присвячений одному із символів міста — всесвітньо відомій полтавській галушці.

Це творіння мистецтва, що уособлює достаток і добробут родини, являє собою величезну глибоку тарілку з вже приготованими 12-ма галушками і великою ложкою на постаменті у вигляді дерев’яної стільниці. Творцями пам’ятника смачної галушки є народний художник України Анатолій Чернощеков і скульптор Микола Цись.

Урочисте відкриття пам’ятника галушці відбулося 1 квітня 2006 року і присвячувалося не дню сміху, а дню народження М. В. Гоголя, який прославив пухку галушку на весь світ. Біля пам’ятника  галушці на Соборній площі щорічно проходить Свято галушки, в ході якого можна покуштувати галушок з м’ясом, сиром, сметаною, печінкою, картоплею зі шкварками, з різними спеціями, а ще побачити кулінарний конкурс з приготування найсмачнішої галушки, гучні концерти, веселі конкурси, театралізоване дійство за мотивами творів Івана Котляревського та Миколи Гоголя, а також виставку «Історія полтавської галушки».

У травні 2008 року 19-річний студент-третьокурсник Полтавського університету споживчої кооперації Геннадій Чіпко встановив рекорд для книги Гіннесса зі швидкості поїдання галушок — він з’їв порцію з 12 галушок за 52,3 секунди.