16.03.2020 (ущільнення)

Тема. Ервін Умеров «Самотність» - розповідь про останній день життя пса Сабирили, через відчуття якого подано найдраматичнішу сторінку в історії кримських татар. Символічність образу Сабирили

Теорія літератури: художня деталь, алегорія

Прочитайте матеріали історичної довідки

У травні 1944 року сталінський режим підготував і здійснив силами НКВС-НКДБ спецоперацію примусового виселення корінного народу Криму – кримських татар. Їх загнали у товарні вагони і повезли у Сибір і Середню Азію. Внаслідок депортації загинув майже кожний другий представник кримськотатарського народу. Тепер Росія, анексувавши Крим, знову чинить тиск на кримських татар.

Весна буяла. Природа ігнорувала війну, яскрава зелень радувала очі, а напоєне пахощами квітів повітря вмикало інстинктивне бажання жити. У цей час – вранці 18 травня 1944 року – у домівки кримських татар прийшли люди зі зброєю.

Понад 32 тисячі бійців військ НКВС обходили усі помешкання кримських татар і оголошували ультиматум: у найкоротший час взяти все необхідне, дітей і немічних старих, повантажитися на вантажівки і під конвоєм їхати до залізничних станцій.

Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці.

Нажаханих людей на залізниці «під зав’язку набивали» у товарні вагони.

До четвертої дня 20 травня 1944 року кримських татар у Криму не стало.

Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, а також у Росію – в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.

Під час кількатижневої дороги депортованих майже не годували і не поїли. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона.

У телеграмі на ім’я Сталіна НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Бо ж чоловіки в цей час іще воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії.

Самі кримські татари нарахували 423 100 депортованих.

Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Але й у місцях спецпоселень, завдяки своїй терплячості і працелюбності, кримські татари зуміли пристосуватися і вижити.

Тоді ж, 4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація «переселення кримських татар» завершена.

Але згодом з’ясувалося, що забули про родини кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. Щоб не накликати «гнів вождя», 20 липня карателі вигнали людей із домівок, посадили на старий баркас і затопили його в Азовському морі. Тих, хто намагався врятуватися, добили із кулемета.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. Заселення Криму російськомовним населенням набуло масового характеру, бо 17 000 спорожнілих кримських колгоспних господарств потребували робочих рук.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

Чому депортували кримських татар?

Депортація кримських татар є колосальним порушенням прав людини і великим злочином із точки зору сучасного міжнародного права. З огляду на кількість людських жертв, на думку деяких дослідників, депортацію можна прирівняти до геноциду.

Приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників

Павло Полян

Ось як пише автор одного з новітніх досліджень із історії примусових міграцій в СРСР Павло Полян: «Несправедливість… ‒ у самому прецеденті «покарання народів», що підміняв судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників».

Але 75 років тому депортація кримських татар не була чимось особливим для загальної людожерської політики СРСР.

Спочатку Ленін, а за ним Сталін оголошували «ворогами радянської влади» цілі верстви населення (як, наприклад, українських селян, яких назвали куркулями і виморили штучним голодом), а потім сталінський режим почав карати депортацією цілі народи.

Тож, за звичною для радянських каральних органів (ЧК, НКВС) схемою, кримських татар оголосили «зрадниками» і звинуватили у «пособництві ворогу».

Формальною причиною для цього стало те, що 51-а армія (яка фактично не мала озброєння) не чинила спротиву противникові. Ось як описав ситуацію, що склалася 24 вересня – 16 листопада 1941 року, боєць 476-го полку 51-ї армії Абдураман Барієв у своїх «Спогадах про воєнні роки».

«Було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні…» – розповів Барієв.

Також радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці із нацистами, бо окупанти примусили їх створити так звані загони самозахисту.

І ось 11 травня 1944 року виходить постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859. Зокрема, у ній зазначається, що «в період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей».

Покарання – виселення усіх кримських татар із Криму.

І це при тому, що, лише за офіційними даними, понад 20 тисяч кримських татар воювали у лавах Червоної армії. Є дані про те, що після закінчення війни, у 1945 і 1946 роках, депортували ще майже 9 тисяч кримських татар, які повернулися додому з фронту. Тільки «на спецпоселенні» в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі бойові нагороди.

Натомість більшість істориків вважає, що справжньою причиною депортації кримських татар було те, що СРСР прагнув захопити частину Туреччини і встановити контроль над чорноморськими протоками – Босфором і Дарданеллами. Тому, готуючись до цього нападу, сталінський режим «зачищав» майбутні плацдарми – Крим і Кавказ – від «ненадійного елемента». На Кавказі вибірково виселяли тюрків і калмиків, а із Криму – кримських татар.

Те саме радянські карателі  зробили із українцями, які жили на територіях, охоплених активними діями Української повстанської армії (УПА). Так, під час спецоперації «Захід» підрозділи НКВС протягом доби 21 жовтня 1947 року вивезли із Західної України майже 78 тисяч людей до Казахстану і російського Сибіру.

До того ж, усі громадяни «великой страны», які потрапили під нацистську окупацію, автоматично вважалися «ненадійними», а їхні діти та онуки мусили у всіх можливих анкетах – при вступі на навчання чи при оформленні на роботу – обов’язково відповідати на запитання: «находились ли вы или ваши родственники на временно оккупированной территории?».

Сучасна російська влада в анексованому Криму порушує права кримських татар, проводить масові обшуки й  арешти.

Україна зібрала і передала у міжнародні суди сотні томів доказів незаконної анексії Криму та порушення прав людей окупаційною владою.

Коротка характеристика оповідання

Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу. Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання«Самотність» (1961). У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий). Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой – пес Сабирли. Відомо, що героями літературних творів можуть виявлятися не тільки люди. Але хто б вони не були, вони представляються в навколишній реальності володарями внутрішнього «я» – цього специфічно людського способу існування. Завершеність і зосередженість художньої реальності вигаданого світу досягається завдяки наявності у нього абсолютно «ціннісного центру» (М. Бахтін), який в повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній. У даному оповіданні таким ціннісним і організуючим центром виступає образ пса Сабирли. Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей.

Символічність образу Сабирили

Завдання. Опрацювати сторінки 288 – 293 підручника "Українська література. 11 клас" О. Слоньовської.  З’ясувати значення термінів: антропоморфізм, художня деталь, алегорія. Навести приклади їх застосування в творі (в зошиті). Дати письмову відповідь на запитання:

Якою постає сталінська депортація кримськотатарського народу? Висловіть своє ставлення до образу бороданя, який відверто грабував чужі оселі, покинуті кримськими татарами під час депортації.

16.03.2020

Тема. Кримськотатарська література. Ервін Умаров «Самотність». Життєвий і творчий шлях письменника як відображення історії народу. Е. Умаров – король сучасної кримськотатарської малої прози. Тема депортації кримських татар – наскрізна у творчості митця.

Опрацюйте статтю про Ервіна Умерова. Складіть її план в зошитах

 «В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».

Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».

Титульна сторінка збірки "Дні нашого життя"

Здавалося б, вихід такого збірника після п'ятнадцяти років забуття можна розглядати як винятково позитивний факт... Проте розчарування чекало вже при відкритті книги: на титульному аркуші, в пропозиції «переклад з кримсько-татарської мови» перша частина слова – «кримсько» була заретушовано друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім «кримські татари» відсутній...
Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Знадобилося багато років, щоб ця заборона була знята...
У 1960 році, разом зі своїм товаришем і ровесником Емілем Амітом Ервіном вступає в прославлений Літературний інститут імені О.Горького в Москві. Згодом обидва – і Аміт, і Умеров – напишуть гіркі, проникаючі в серці кожної людини твори про страшну трагедію свого народу. А поки вони вчаться письменницького ремесла в одному з найкращих навчальних закладів країни...

Ервін Умеров з колегами

Після закінчення інституту Ервін Умеров був спрямований в Ташкент, в газету «Ленін байраг'и», яка виходила кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши тут кілька років, він перейшов на посаду редактора відділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдраммовлення Всесоюзного радіо. З 1976 року до виходу на пенсію працював у видавництві «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР. З 1966 року Ервін Умеров – член Спілки журналістів СРСР, з 1978 – член Спілки письменників СРСР.

Він автор книг російською та кримськотатарською мовою – «Хай завжди буде сонце», «Дорога на Коктал», «Між двох вогнів», «Світло твоїх очей», «Друга наречена», «Рідна моя хатина», «До зірок». Але, звичайно, найбільш помітними стали його твори про депортацію кримських татар. Вони були написані ще в кінці 60-х років ХХ століття, але у зв'язку з суворою цензурою – вийти у світ ніяк не могли.

 «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» – твори, які ходили в самвидаві і були опубліковані лише в постперебудовний період – вже після початку масового повернення кримських татар на батьківщину. У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило книгу Ервіна Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли оповідання та документальна повість, присвячені депортації. Вона стала помітною подією...
«Його звали Сабирли – Терплячий», – так починається один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова – оповідання «Самотність».
Головний герой Сабирли – пес – син вівчарки і вовка.

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку?

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності...
«Село, яке Сабирли знав зі щенячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'яте, і десяте, соте, і так до самого моря, яке хлюпає з трьох сторін півострова». Прислухаючись до моторошної тиші, Сабирли раптом помічає людину – в чоботях, в шинелі, з милицею, на яку він злегка спирається. Людина ця стоїть як кам'яна і немигаючими очима дивиться на спорожніле село.
«Я повернувся з фронту додому, до сім'ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили – усіх, все село, весь народ! За що? За що. Він не ворушився, і, здається, не дихав. Точно кам'яний... Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози... «Людина ця не кам'яна. Кам'яні люди не вміють плакати»... Чоловік нагодував собаку, взяв жменю рідної землі і покинув її назавжди.
А пес залишився вмирати – чи то від старості, чи то від самотності: «Не кліпаючи, дивився якийсь час на зовсім посвітліле небо, поклав голову на лапи і виструнчився. На відкрите око Сабирли сіла муха, але він вже не зміг її прогнати. Для кримських татар скінчилася перша доба вигнання з батьківщини і почалися інші».

Наприкінці 1980-х Ервін Умеров приїхав до Криму – щоб залишитися тут назавжди. Отримав українське громадянство, отримав прописку у гуртожитку; став у чергу на отримання житла. І чекав. Чекав. Іноді ходив кабінетами – влада рапортувала про темпи облаштування депортованих. Для нього ці п'ятнадцять метрів в бетонній коробці значили чимало – жити і творити на батьківщині. Очікування тривало роками...
Важка невиліковна хвороба перервала надії, плани і очікування. Житло в Криму знаменитий письменник так і не отримав, на батьківщині йому дісталося лише місце на кладовищі...

Письменник Ервін Умеров помер 24 лютого 2007 року в Москві. Похований згідно з його останнім проханням на батьківщині, в Криму.
 (За матеріалами Гульнари Бекірової, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу)

Перейдіть за посилання прочитайте оповідання Ервіна Умерова "Самотність"

Ервін Умеров "Самотність"

13.03.2020 Позакласне читання

Тема. Павло Загребельний. "Диво" 

Довідковий матеріал до вивчення роману П. Загребельного "Диво"

До сьогодні історики не можуть зійтися на єдиній думці щодо дати заснування собору. Одні вважають, що перший камінь Церкви Святої Софії був закладений в 1037 році. Головним джерелом інформації для них є Повість врем’яних літ. Однак, інші літописи вказують, що за 20 років до цієї дати, в 1017 році, розпочато будівництво.

Софія Київська

Письмові джерела історії XI століття інформують, що Ярослав Мудрий лише продовжив справу свого батька Володимира Великого. Подібна інформація ставить під сумнів не тільки рік заснування 1017 або 1037, а й особистість того, хто звелів побудувати головну святиню країни. Насправді, в офіційних історичних колах прийнято вважати, що саме Ярослав був засновником храму.

З перших років існування Собор Святої Софії став не лише головним духовним, культурним, а й політичним центром Київської Русі. На площі перед ним зустрічали іноземних послів, проводили віче. Там здійснювали «посадку» князів на престол. Перша бібліотека була зібрана саме в підвалах святині. За описами очевидців, вона містила понад 1000 книг.

Оранта

Однак у 1240 році стольний град був спалений військами Батия. Головну культову споруду країни було розграбовано. Хоч собор і діяв, але прийшов в запустіння: занепали склепіння, обсипалася мозаїки, у тому числі Оранта. Навіть, незважаючи на те, що в 1596 році була підписана церковна унія і храмові споруди були передані в руки уніатів, будівлі прийшли в справжній занепад, зотліли перекриття. У 30-40 рр XVII століття Петро Могила, митрополит Київський, зміг повернути Софію Київську православній церкві. Тоді й був запущений процес відродження.

У 1934 році, незважаючи на боротьбу з «опіумом для народу», був створений Національний заповідник «Софія Київська».

Прочитати роман Павла Загребельного "Диво". Надіслати відгуки про твір на milosarosa@gmail.com або telegram

"Дім на горі" (ущільнення)

Тема. Валерій Шевчук. «Дім на горі». Ідея формування особистості через психоінтуїтивне пізнання її долі, за умови, що вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а й слідує передусім за почуттями

Головна ідея - розкрити людину через психо-iнтуїтивне пiзнання її долi, коли вона творилася не лише за логікою національної доцільності, а слідувала передусім за почуттями.  Пізнати сенс буття, побачити, відчути, естетично пережити добро і зло, світло і тінь, їх вічне протистояння, яке лежить в основі руху, динаміки поступу, допомагає оголити людську душу, художньо дослідити людську природу. 

Проблематика:

сутнiсть добра i зла;

протиборство між світлом і тінню;

вiдповiдальнiсть кожного за свої вчинки на цiй землi;

пошук сенсу свого буття, самого себе; прагнення розібратися в довколишньому світі;

душевна роздвоєність людини;

відповідальність кожного за свої вчинки; прагнення внутрішньої чистоти, гармонії.

Переглянути екранізацію твору "Голос трави". Описати власні враження після перегляду фільму. Надіслати на адресу milosarosa@gmail.com або telegram

12.03.2020

Тема. Валерій Шевчук. «Дім на горі» - роман-балада про любов

Роман-балада «Дім на горі» складається з двох частин. У пер­шій («Дім на горі. Повість-преамбула») розповідається про життя чотирьох поколінь, які живуть у домі на горі з 1911 по 1963 рр., але в долі кожного чомусь уперто простежується низка загадко­вих і дивовижних послідовностей. Друга частина роману, що має назву «Голос трави», складається з 13 новел, які об’єднуються підзаголовком «Оповідання, написані козопасом Іваном Шев­чуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших».

Переглянути презентацію, виконати тестові завдання