Література
рідного краю.
Тема. В. Б.
Матлашенко. «І не лише про себе…»
Ознайомтеся із матеріалами.
Поділіться враженнями щодо прочитаного (робота в зошитах)
Загальна характеристика твору
Вілен Борисович Матлашенко народився в с. Червоне (на той
час Джулинського району Вінницької області) 10 березня 1939 року. Незважаючи на
труднощі, успішно закінчив спочатку Червонянську семирічну, а потім Тернівську
середню школи. Мріяв стати аграрієм, тому 1956 року подає документи до
Львівського сільськогосподарського інституту. Як медаліст має право на
зарахування без вступних іспитів, але через помилку секретаріату пізно отримує
повідомлення про обов’язковий письмовий екзамен з математики і не встигає
вчасно приїхати до Львова. Обурений несправедливістю, хлопець випадково
натрапляє на оголошення про набір студентів до Черницького
сільськогосподарського технікуму Миколаївського району Дрогобицької
області. Це був перший, але дуже
важливий крок до здійснення мрії. Пізніше буде навчання у Львівському
сільськогосподарському інституті, робота в різних господарствах країни,
управлінська та педагогічна діяльність.
Сьогодні Вілен Борисович Матлашенко – кандидат економічних наук, викладач
Львівського державного аграрного університету. А ще науковець, письменник,
поет, мемуарист.
У передмові до своєї книги «І не лише про себе…» В. Б.
Матлашенко зазначає, що має намір представити особисті спогади у «канві
історичного розвитку суспільства, зі своїми особистими переживаннями та
зв’язками з багатьма людьми, з якими мене зводила доля». Адже кожна морально
зріла людина не може бути «байдужою до свого духовного коріння, до біографії
своїх предків».
Роботу над книгою автор починає 2010 року з глибоким
переконанням в тому, що досвід поколінь та окремих людей має величезне
пізнавальне та повчальне значення. Людина без знань про надбання своїх «славних
предків», історичної пам’яті про них, «обділена і принижена», тому Вілен
Борисович Матлашенко дбає про те, щоб «…мої нащадки, – діти, внуки, правнуки і
т.д., – не були позбавлені пам’яті про власне родинне коріння принаймі у тому
часовому відрізку, який представлений моїм життям».
На нашу думку, твір В. Б. Матлашенка має яскраво виражені
жанрові ознаки автобіографічних мемуарів, а саме:
-
мемуарист відтворює характер доби, описує події,
свідком яких був особисто;
-
залучає до характеристики суспільних явищ
додаткові джерела інформації: газети, спогади очевидців, мемуарну літературу;
-
дає власну оцінку зображуваним явищам;
-
власний життєпис виписується паралельно до
суспільних подій, при цьому увага акцентується на оточенні автора, його родині,
побутових умовах, освіті, особистим здобуткам в професійній сфері, педагогічній
діяльності.
Композиційно твір складається із чотирьох розділів:
-
«Моє родинне гніздо, доросле дитинство» –
розповідь про родовід; дитинство та сільська юність автора; випробування, що
випали на долю українського села 20 – 50-х років ХХ століття; історії
односельчан;
-
«Мріялось, бажалось… Чи збулося?» – вибір
професії, навчання в технікумі та інституті; екскурси в минуле Львова, Дублян;
власна родина;
-
«Випробування на зрілість» – професійна
діяльність в сільських господарствах Львівської області, управлінська
діяльність;
-
«На широкій науково-педагогічній ниві» –
викладацька та наукова практика в Львівському державному аграрному
університеті.
Розпочинаються автобіографічні мемуари прологом «Замість
вступу», закінчуються епілогом. Після кожного розділу автор підсумовує
написане, виділяє найважливіші моменти, дає власну оцінку певним суспільним
подіям.
Виклад матеріалу побудований у формі
уявного діалогу з майбутнім читачем книги. І хоча автор адресує свій твір
власним нащадкам, книга не може не зацікавити пересічного читача емоційністю
розповіді, оригінальними судженнями та висновками, фактичним матеріалом. В
нашому дослідженні ми будемо аналізувати особливості зображення життя
українського села (конкретно с. Червоне Гайворонського району Кіровоградської
області) через призму авторського сприйняття суспільних подій ХХ століття.
Тема дослідження в більшій чи меншій мірі відображена в
усіх розділах книги В. Б. Матлашенка. Проте найбільш розгорнуто змальовано життя українського села в розділі
«Моє родинне гніздо, доросле дитинство…». Назва досить промовиста і цілком
логічна, адже на дитинство автора припадає лихоліття Другої світової війни,
голодні повоєнні роки, важка праця на межі виживання.
Події цього розділу викладені в хронологічному
порядку, і це не лише власні спогади
Вілена Борисовича, а й зібрані ним матеріали з генеалогії, розповіді очевидців,
факти, про які автор дізнається уже в дорослому віці із газет, документальних
джерел, мемуарів (зокрема письменника-публіциста А. Дімарова [3, с. 63]) та
інше. На нашу думку, цілком доцільно використати до першого розділу книги
термін «метажанр», оскільки в ньому органічно поєднане документальне та художнє
письмо.
Автор розгортає цілісну картину трагедії українського
села першої половини ХХ століття на прикладі життя родини Никифора Мамалиги
(діда мемуариста), його дітей та онуків. Показані в книзі й інші селянські
родини, нащадки яких і досі проживають в с. Червоне: Мартинюки, Рябошапки,
Гострі, розстріляна нацистами партизанська сім’я Царенків.
Життя села до початку Другої світової війни описане зі
слів членів родини письменника: матері – Ніни Матлашенко, тітки – Марії Мамалиги та бабусі Марфи. З 1941 року
розповідь набуває більшого автобіографізму, а згодом повністю базується на
особистих спогадах мемуариста. Звичайно, найбільш повними вони є в повоєнний
період. В роботі ми зосередили увагу на тому, як автор відтворює найбільш
значимі суспільні події, які докорінно змінили життя українського селянина.
«Родинне гніздо» мемуариста – це село
Червоне Гайворонського району Кіровоградської області (на початку ХХ століття
належало до Джулинського, потім до Бершадського району Вінницької області).
До Жовтневого перевороту мало зовсім іншу назву – Темна.
Вілен Борисович Матлашенко коментує етимологію назви села для читачів: «За переказами назва походить
від першого поселенця – козака Цимбала, який був сліпим, або як казали у народі
– темним. А прозвали його Цимбалом, тому що віртуозно грав на цимбалах, чим і
заробляв собі на життя». За іншою версією у давнину навколо села ріс дрімучий,
темний ліс, то ж за «цією аналогією
могли назвати і село».
Сам автор вважає, що походження назви «Темна» міг
спричинити ще й колір родючих чорноземів Центральної України – «…кожна скиба
ґрунту має колір воронового крила».
Вводячи в мемуари перекази про походження назви, В.
Матлашенко підкреслює, що село має давню історію, власні, віками перевірені
звичаї та традиції. Проте радянська влада
в ХХ столітті розпочинає кривавий життєпис, змінюючи назву на вимогу
часу. Червоне – топонім, який набув поширення після подій 1917 року. Так, лише
в Кіровоградській області налічується 9 назв населених пунктів, в складі яких є
«червоне» або «красне».
Автор показує різні образи рідної землі. Особливо
зворушливими, урочисто-піднесеними є замальовки весняної пори, якими, власне, і
починаються автобіографічні мемуари: «Внизу, на всю широчінь величезної балки,
перед нами мерехтить – переливається біле шумовиння. Воно то піднімається
догори в мареві прозорого, доволі спекотного повітря, то на якусь мить
опускається додолу, щоб з новою силою злетіти ще вище. І так без кінця. Сади
цвітуть… це у моєму рідному селі цвітуть сади…».
Посушливий 1946 рік…
Інший колір, настрій, тривога та страх в кожному слові: «Земля, наша
родюча земелька лежала безпомічною і
волала від спраги – просила рятівної вологи… Кругом панував непривабливий бурий
колір, посипалося листя з дерев у садах, земля покрилася глибокими і широкими
тріщинами. Варто було остерігатися, щоб не потрапити туди ногою – можна
зостатися калікою».
Посуха
– провісник голоду, смерті – описана автором як реальний ворог усього живого,
навіть, родючої української землі.
Українське село змогло вистояти в
протистоянні з цією бідою, а люди заново вчилися радіти життю. «Відірву від
книжки погляд, а навкруги мене рай, справжнісінький рай… Онде з води, з-під
суцільного покривала ряски, на мене дивляться вилупку ваті очі великої зеленої
жаби, навколо неї увивається гурт безтурботних пуголовків, а там на
дзеркально-прозоре плесо сажавки випливає завидно вишуканим строєм табун
мальків-красноперок… А вгорі, і збоку навколо мене все співає, щебече, кумкає,
каркає, свистить, перекрикує одне
одного… Хіба ж це не рай?!» [3, с. 95]. Зелений колір свідчить про відновлення
природи, все переповнене голосами, звуками, які надають впевненості в її силі
та дієздатності.
Пейзаж в автобіографічних мемуарах не
обов’язковий елемент. Автор вводить його в оповідь в моменти особливого
зворушення, тривоги, неспокою. За допомогою такого художнього прийому
письменник передає любов до рідної землі, села, в якому народився і виріс,
замилування його красою, а також тривогу, страх за рідних людей, невпевненість
у завтрашньому дні.
Розповідаючи про життя
своєї родини, автор досить яскраво описує методи, якими проводилася
колективізація в українському селі, її наслідки. Долі конкретних людей, наших односельчан,
ілюструють життя всього українського селянства в епоху знищення українського
господаря, нелюдського розкуркулення тих, хто весь вік чесно трудився на землі,
дбаючи про свою родину.
Дід мемуариста, Никифор Мамалига, був заможним селянином.
Уникнути розкуркулення йому допоміг балакучий постоялець з воєнізованого загону
пролетаріїв, що збирали продподаток. Будучи напідпитку і в доброму гуморі, він
порадив господарю збувати все майно, а інакше його, як «кулака», вишлють до
Сибіру.
Никифор розіграв перед односельцями цілий спектакль:
прикидався, що розпродує майно сп’яну. З великої господарки залишилася лише
хата, а труд всього життя спустив господар на велелюдних базарах. Проте
залишився живим і врятував свою сім’ю від заслання.
В 1928 році в селі Червоне було організовано аж три
колгоспи: ім. Леніна, «Ударник», ім. Сталіна. У людей силою забрали землю,
худобу, реманент. Багатьох віднесли до категорії куркулів, цілими сім’ями
вивозили на Соловецькі острови та до Сибіру. Всіх інших під дулом пістолета
примусили писати заяви про вступ до колгоспу.
Мемуарист описує цей час в житті села зі свідчень своєї
бабусі Марфи, дружини Никифора Мамалиги. Саме вона розповіла про жорстоке
придушення жіночого бунту, що трапився у колгоспі ім. Леніна. За одну весняну
ніч жінки розтягли практично все колгоспне майно. Такі протести називали
«волинками», організатором цього бунту була Мартинюк Устина. Через призму років
автор співчуває бідолашним матерям, дочкам, сестрам, які у відчайдушній спробі
врятувати рідних – дітей, стареньких батьків, – кинули виклик системі.
Покарання не забарилося, і було не просто жорстоким, а вкрай цинічним: «Всіх
заколотників зігнали на майдан біля сільського клубу. Нещасним жінкам зв’язали
подоли спідниць над головами, так що вони нічого не бачили. Потім їх ще
зв’язали одну за одною між собою і напівголими погнали по березневому
мерзло-талому снігу, по грязюці і калюжах за 40 км до Умані. При цьому ще й
били канчуками… Так утверджувалися колгоспи!».
Колгоспниками стала і родина Никифора Мамалиги. Якщо про
діда у Вілена Борисовича є лише один власний спогад, та бабуся Марфа стала його надійним добрим
янголом. Вкрай виснажлива колгоспна робота підірвала здоров’я жінки, останні 12
років вона була прикута до ліжка, та залишалася «за будь-яких обставин доброю,
лагідною до внуків, чуйною людиною».
Продподаток, розкуркулення, колективізація, каторжна
колгоспна праця – крок за кроком радянська влада знищувала душу українського
села, витравлювала з українців дух господарності, любові до землі. Історії
наших односельчан – Никифора та Марфи Мамалиги, Устини Мартинюк – свідчення
антилюдської сутності тоталітарної системи.
Події Другої світової війни стали основою для написання
художніх та документальних творів, історичних розвідок, мемуарів різного
ґатунку. В автобіографічних мемуарах В.
Б. Матлашенка події цього часу показані через власні спогади та осмислені з
точки зору селянина, життя якого залежить від невтомної праці на землі.
Автор зазначає, що у перші дні війни
із села до Червоної Армії мобілізували всіх чоловіків призивного віку і вивезли
всі припаси, які могли дістатися ворогові. «Біля колгоспних комор стояли вози,
запряжені кращими кіньми. На них вантажили мішки із зерном, борошном, крупами,
цукром».
Потім погнали худобу: «Все це рухалось вдень і вночі,
ревіло, мекало і бекало, хотіло їсти. А нагодувати таке велике поголів’я було
нічим. Тому ці голодні істоти заскакували на селянські городи, хапаючи все на
своєму шляху. Курява над стадами здіймалась до неба і не встигала осісти, а з пилюки прозирали все нові голодні
очі».
Відступаючі частини Червоної армії довершили розорення,
підпаливши незібране збіжжя, щоб нічого не дісталось окупантам: «Село пеленав
морок від попелу, який здіймався догори силою розжареного повітря».
Так село крок за кроком прирікали на голодне існування:
«на цій землі без засобів для існування, навіть без скоринки хліба, залишаються
діти, люди похилого віку». Припаси, які дивом збереглися в селян, швидко стали
поживою окупаційних військ.
Спогади автора довершують картину
існування напівголодного села воєнних років. Особливо вражає, як родина
намагалася врятувати немовля – сестру Надію. «Традиційним харчем для неї був печений гарбуз. Його товкли до м’якого стану, клали
до марлечки і у вигляді такого собі квачика давали до рота, поссати. Дитина
плакала, вередувала, випльовувала це їство з ротика. Але замінити його чимось
іншим, як правило, не було можливості».
Та, попри все, люди залишалися милосердними, щирими, не
впадали у відчай та спільними зусиллями боролися з бідою. Досить промовистим в
цьому плані є епізод збереження вогню. Після того, як зникли всі припаси
сірників, сусіди домовились по черзі підтримувати вогонь впродовж ночі, а
вранці кожен мусив бігти до «хранителя вогню» за жаринкою для власної печі.
«Мені ж було дуже цікаво спостерігати крізь вікно, як у вранішніх сутінках ці
вогники бігають сюди-туди по нашій вулиці». З погляду на такий факт стає
зрозумілою пристрасть старшого покоління запасатися сірниками. Пам’ять міцно
зберігає лихоліття, а страх залишитися без найнеобхіднішого підштовхує до
нелогічних вчинків.
Мемуарист не пам’ятає боїв за с. Червоне, але перші
дитячі спогади вражають. «Часто бувало несу сестричку городом до саду, або
повертаюся назад, а вони (літаки) з’являються і летять низько-низько, прямо
перед нами. Їх багато, аж земля двигтить. Страшно. Швиденько ложу Надійку у
міжряддя картоплі, а сам зверху прикриваю її своїм тілом». Вражає не тільки те,
що йдеться про трьохрічного хлопчика, а й рівень відповідальності, усвідомлення
себе старшим братом, захисником.
З повсякденних історій складається картина балансування
на межі життя та смерті, голоду, страху за рідних та надії на краще майбутнє.
Сельчани намагаються підтримати один одного, допомогти вижити, не втратити
людське обличчя. Кожен день приносив нові випробування, але зі спільною бідою
боролися всім селом. Чого вартий лише епізод, як рятували від розстрілу сина
офіцера Червоної Армії, переховуючи щоночі в іншій оселі, аби не знайшли
староста та поліцаї.
Довгоочікуване визволення не справило на автора
особливого враження. Кровопролитних боїв за село не було, а частини наступаючої
радянської армії були настільки знесиленими, змученими безперервними боями та
переходами, що не виглядали переможцями. «Окремі виглядали настільки
знесиленими, що трималися за хвости коней, в’ючених мінометами… Я не бачив
радості на цих обличчях. Солдати йшли і йшли, залишаючи тонути в болотних
заплавах тощих коней…».
На визволеній території налагоджувалося життя. Потрібно
було обробляти землю, тому дуже гостро постала проблема робочої сили, техніки.
Весь тягар роботи ліг на жіночі плечі. Цей період мемуарист описує доволі
детально, адже й сам стає частиною робочого механізму, який піднімає з руїни
тодішню державу СРСР.
Про титанічну працю жінок-колгоспниць свідчить такий
факт: «Жінки шикувались у вервечку одна за одною і рушали в дорогу, адже іноді
доводилося іти до місця праці кілька кілометрів. Та, котра йшла у вервечці
першою, ведучою, не мала права спати по дорозі. Вона мусила благополучно
доправити своїх подруг у визначене місце. Всі інші в цей час по дорозі
досипали, часто-густо наступаючи одна-одній на ноги та збиваючись зі стежки.
Адже всі вони хронічно не висипалися. Працювати доводилося по 14, а то й по 16
годин». А наступного дня першою у вервечці йшла інша.
Прикро, проте держава не цінувала трудовий подвиг
колгоспників – працювали вони практично безоплатно. На зароблений трудодень
людям видавали 20-30 г зерна, а за невироблені – справу порушника могли передати до суду, і
такі випадки траплялися в селі. І, як наслідок, живучи на багатющих чорноземах,
люди ледве зводили кінці з кінцями.
Очікування перемоги запам’яталося оповідачеві солдатською
поштою, яку приносила з сільського відділення зв’язку додому тітка Марія. «Це
були переважно солдатські
листи-трикутнички з фронтів, на яких – обов’язковий реквізит – штемпель
«Полевая почта». Надходили в село і листи в казенних конвертах… Це були страшні
листи, які приносили адресату з собою горе». Причому спостерігалась страшна
закономірність: чим далі Червона Армія наближалась до Берліна, тим менше
надходило солдатських трикутничків і більше похоронок.
Звістку про перемогу приніс в село чоловік, який «з боку
Джулинки галопом ввірвався в село верхи на коні, в гриву якого були вплетені
різнокольорові стрічки. Він зірваним хриплим голосом, не перестаючи вигукував:
«Перемога!.. Перемога!». Надія на повернення з фронту рідних забриніла з новою
силою. Змучені, виснажені люди ще раз розпочинали нове життя.
На основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що
основними причинами зубожіння українського села 40 років ХХ століття автор
вважає не лише Другу світову війну, а й відношення владного режиму до
селянства. Покидаючи територію с. Червоне та інших подібних сіл, влада не
подбала про тих, хто залишався. Люди пережили нацистську окупацію, а після
звільнення знову потрапили в полон колгоспів з рабською працею і нереальними
нормами трудоднів, без будь-якого
соціального захисту та майже без заробітної плати. Оповідаючи історії з життя
села, власний життєпис, автор намагається передати дух епохи, зумовлений
тяжкими випробуваннями, що вкотре випали на долю нашого народу.
Повоєнна дійсність
Життя села повоєнного періоду описане майже цілком із
власних спогадів мемуариста. Звичайно, в них присутня доля суб’єктивізму, але
автор наводить на підтвердження власних суджень інформацію, яка стала доступною
йому вже у зрілому віці.
Перші світлі спогади цього часу пов’язані зі школою. І це
не зважаючи на те, що навчалися діти в холодних приміщеннях, босі та
напіводягнені: «У класі було холодно, пічку палили дровами. Я підгинав ноги під
себе, сідаючи на парту, щоб хоч якось зігрітися. Коли морози були сильнішими,
Олена Кіндратівна сідала на підлогу біля пічки, а ми, мов курчата біля квочки,
навколо неї. Так і вчилися». «Букваря» не мала навіть вчителька,
використовувала картон, щоб навчити дітей читати. Радості дітей не було меж,
коли Мартинюк Нюра принесла до школи
«справжнісінького новесенького «Букваря», якого їй прислали родичі з Києва».
Таким самим безмежним було горе після того, як книжку з’їла голодна коза
Мартинюків. Про навчання в сільській школі збереглися авторські спогади і в
народному музеї с. Червоне.
Зі спогадів Матлашенка
Вілена Борисовича
Я пішов у перший клас у
1946 році. Болісно було дивитись в той час на нашу рідну школу, яка пізніше так
багато дала мені в житті. Приміщення школи було пограбоване фашистами: парт і
шкільних лав на половину не вистачало, підлога зірвана і проламана, грубки
розвалені, всі вікна розбиті. В період німецької окупації діти майже не
вчились, тому зібралось багато переростків з старших класів. Ми були
напівроздягнені, босі й голодні. Але в нас була величезна жага до знань, якої я
до цього часу не можу ні з чим порівняти.
В школі мали по одному
підручнику з кожного предмета лише вчителі, і то не завжди. Кожен олівець
вчителька різала на дві-три частини, так як їх не вистачало, ручки ми робили з
бузини, а замість паперу використовували рівні дощечки, на яких писали деревним
вугіллям.
Про кольорові олівці ми
навіть і не мріяли, а малюнки робили кольоровими, використовуючи зелене листя
дерев, пігменти квітів різних кольорів і т.д.
Я ніколи не забуду свою
першу вчительку, яку ми всі безмежно любили, Воскобійних Олену Кіндратівну. Це
була вже немолода і зовсім сива жінка, в якої на фронті загинула вся сім’я.
Вона віддавала нам все тепло свого материнського серця без залишку.
В колгосп іноді
потрапляли 2-3 книжки на рік художньої чи наукової літератури. Це було для нас
справжнім святом. Читали ми, звичайно, при каганцях, що негативно впливало на
зір. Це турбувало вчителів, і дирекцією школи було організовано нічне
чергування чи свого роду нагляд за хатами, де жили учні, щоб запобігти
перевтомі дітей, а цим самим зберегти наше здоров’я.
19 жовтня 1968року
Наступним випробуванням для селян стали голодні 1946 –
1947 роки. Ми вважаємо, що спогади Вілена Борисовича є безцінними уроками
пам’яті для сучасного молодого покоління. Адже розповідає він не про абстрактні
поняття та сухі цифри статистики, а про конкретних простих людей, з яких і
формується народ. Страх голодної смерті навис над людьми ще з весни 1946 року,
а коли вигоріли на колгоспних полях хліба та почався падіж худоби, стало
зрозуміло, що до наступної весни зможуть дожити не всі.
Листя кінського щавлю, кропиви, лободи було рятівною
поживою, а восени люди кинулися до лісу збирати жолуді, які перетирали на
борошно і пекли майже неїстівний хліб. Горобці, собаки, коти, «одним словом, не
гребували нічим, що бігає, повзає і літає. Дуже багато людей вмирало від
голоду, ширилися чутки про канібалізм» .
В той час багато наших односельців освоїли шлях на
заробітки у Західні області України, де голоду не було. Руки голодних
заробітчан не були зайвими в одноосібних господарствах «західняків», в оплату ж
отримували різне збіжжя додому для голодної родини. Їздила на такі
заробітки і мати Вілена Борисовича.
І
лише через багато років, письменник зрозумів, на яку небезпеку наражалася мама
в тих поїздках. Він вводить в мемуари документально підтверджені факти про те,
як влада розправлялася з голодними селянами, що намагалися врятуватися в
Західній Україні.
З книги
«Лише в часи незалежності
України оприлюднили інформацію, що рятуючись від голоду 1946-1947 років, до
Западної прибуло близько 900 000 втікачів. У доповідні начальника Львівського
НКВС генерала Вороніна відзначалося: «Мішечники зі східних областей України і
Бесарабії заповнили привокзальну площу Львівського головного вокзалу. Завошивлені, тифозні вони палять лавки,
паркани... Тільки в ніч на 20 березня 1947 року на станції Львів-Пасажирський
мішечників накопичилося понад 2500 осіб». Влада знайшла кілька товарних вагонів
і силоміць відправила частину людей до Харкова. Решті, аби звільнити
центральний вокзал, дозволили перейти на територію залізничної станції
Підзамче.
У лютому 1947 року війська НКВС у Львівській
області от¬римали наказ очистити вокзальні станції і прилеглі території від
«соціально-декласованих елементів». Каральні загони оточили територію Підзамча
і витіснили всіх, хто на ній перебував, до залізничної колії, неподалік від
гори Високий замок, пообіцявши дати поїзди. Потрапивши у пастку, не дістаючи
жодної допомоги, «декласований елемент» помирав повільною мученицькою смертю
від хвороб, голоду й холоду... Після розкопок 2007 року було встановлено
кількість жертв на станції Підзамче – 500 осіб, серед них 96 підлітків і дітей.
У 29 черепах знайшли отвори від куль. Тіла загиблих жителів Східної України та
Бесарабії виявили у загальній ямі 5x7 метрів»
Ніна Никифорівна Матлашенко, ризикуючи життям і
здоров’ям, зберегла родину, не допустила голодної смерті хворої матері, сина та
доньки, сестри: «Всі продукти, привезені мамою взимку, були виміряні склянкою,
і не один раз, розраховані на щодень за самими міні-міні-мінімальними
порційками за принципами: хоча б щось з’їсти».
З особливою любов’ю розповідає автор і про першу
вчительку – Олену Кіндратівну. Спостерігаючи за незавидним станом учнів класу,
вона часто приносила малесенькі млинці для кожного: «Перекопуючи вдома город,
вона підбирала десь випадково загублену в ґрунті минулорічну картоплю, яка за
зиму зовсім перемерзла, то ж залишився у шкірочці лише крохмаль: витрушувала
цей небагатий вміст, розбавляла водою, на воді ж і смажила. Кожному діставався
малесенький млинець розміром у п’ятикопієчну монетку». Мемуарист захоплюється
моральною красою цієї жінки, що й сама потерпала, але, як могла, рятувала
дітей. Літні канікули Олена Кіндратівна Воскобійних не пережила – першого
вересня дітей очікувала звістка про смерть від голоду улюбленої вчительки.
Голод продовжував збирати все нові і нові жертви в селах
України. І, навіть, те, що погодні умови весни 1948 року були сприятливими, не
зупинили цей процес. Письменник описує випадки, коли люди гинули, наївшись
грибів або колосків молодої пшениці – їжі важкої для перетравлення.
Радянська влада була не зацікавлена в тому, щоб село
зміцніло, пережило голодні посушливі роки без таких колосальних людських втрат.
Промовистим в цьому плані є такий
факт: примітивна техніка була недосконала і допускала дуже багато втрат при
збиранні зернових. Наповнені зерном колоски валялись на поверхні, проростали і
гнили, а поля стерегли об’їждчики, щоб не пустити голодних людей збирати
«державне майно». Сумнозвісний «Закон про п’ять колосків» ніхто не скасовував.
Дітей карали так само жорстоко, як і дорослих. Мемуарист
і сам був жорстоко покараний посіпаками антигуманної суспільної системи. Разом
із другом без відома батьків, крадькома, вирішили назбирати колосків: «Захопившись
своїм заняттям, втратили пильність. Аж звідки не візьмись, перед нами на коні
Сокур – голова колгоспу… Він миттю зіскочив з коня, з криком вихопив наші
торбинки, розсипав все зерно по полю і почав нас довго і жорстоко бити:
нагаєм, руками, ногами... Ледь теплі ми вже надвечір добралися додому.
Скаржитися на цього покидька було нікому». А на наступний день все поле переорали.
Пояснити та виправдати таку жорстокість неможливо.
На думку мемуариста, найголовніше чого досягли радянські
керманичі, застосовуючи голод як метод впливу на селян, це те, «що нація, що
пережила геноцид голодом, завжди буде дивитися на втрату мови, культурного
простору і навіть свободи, як на щось
вторинне порівняно з проблемою біологічного виживання». Голод – це досвід, який
пам’ятають на біологічному рівні. На жаль, і сьогодні ми часто стаємо свідками
подій, коли на перший план в українців виходять проблеми матеріального, а не
загальнокультурного, загальнонаціонального ґатунку.
Поступово з’являються у житті
села і «приємні речі», давно звичні для великих індустріальних міст. В
сільському клубі починають показувати кіно, організовується і наповнюється
книгами бібліотека, драмгурток, оркестр. В 1952 році відбулася радіофікація
села Червоне, а в 1954 році електрифікація. Цікаво, що весь обсяг робіт з
електрифікації села виконали учні Зіньківського училища ФЗН за час проходження
практики.
В. Матлашенко описує життя наших
односельчан, працьовитих, добрих, щирих людей, які були приречені владним
тоталітарним режимом на тяжкі випробування, виснажливу малооплачувану працю, та
все ж зуміли вистояти, знову навчилися радіти життю, мріяти про щасливе
майбутнє власних дітей. Повоєнна дійсність с. Червоного, розказана мемуаристом,
не виключення, а типове явище тогочасних українських сіл. З тієї пори минуло
трохи більше ніж півстоліття, та, на нашу думку, саме сьогодні особливо гостро
звучить проблема пам’яті, відродження духу українства по українських селах.
Адже «не були без роду-племені. У нас достойні пам’яті і поваги предки» .
