У передмові до своєї книги «І не лише про
себе…» В. Б. Матлашенко зазначає, що має намір представити особисті спогади у
«канві історичного розвитку суспільства, зі своїми особистими переживаннями та
зв’язками з багатьма людьми, з якими мене зводила доля»
Прочитайте уривки з книги В. Б. Матлашенка "І не лише про себе...". Запишіть власні враження від прочитаного. Намалюйте ілюстрацію, до епізодів тексту.
Мемуарист про
воєнні роки с. Червоне
Події Другої світової війни стали основою для написання
художніх та документальних творів, історичних розвідок, мемуарів різного
ґатунку. В автобіографічних мемуарах В.
Б. Матлашенка події цього часу показані через власні спогади та осмислені з
точки зору селянина, життя якого залежить від невтомної праці на землі.
Автор зазначає, що у перші дні війни
із села до Червоної Армії мобілізували всіх чоловіків призивного віку і вивезли
всі припаси, які могли дістатися ворогові. «Біля колгоспних комор стояли вози,
запряжені кращими кіньми. На них вантажили мішки із зерном, борошном, крупами,
цукром».
Потім погнали худобу: «Все це рухалось вдень і вночі, ревіло, мекало і
бекало, хотіло їсти. А нагодувати таке велике поголів’я було нічим. Тому ці
голодні істоти заскакували на селянські городи, хапаючи все на своєму шляху.
Курява над стадами здіймалась до неба і не встигала осісти, а з пилюки прозирали все нові голодні
очі».
Відступаючі частини Червоної армії довершили розорення, підпаливши
незібране збіжжя, щоб нічого не дісталось окупантам: «Село пеленав морок від
попелу, який здіймався догори силою розжареного повітря».
Так село крок за кроком прирікали на голодне існування: «на цій землі без
засобів для існування, навіть без скоринки хліба, залишаються діти, люди
похилого віку». Припаси, які дивом збереглися в селян, швидко стали поживою
окупаційних військ.
Спогади автора довершують картину
існування напівголодного села воєнних років. Особливо вражає, як родина
намагалася врятувати немовля – сестру Надію. «Традиційним харчем для неї був
печений гарбуз. Його товкли до м’якого
стану, клали до марлечки і у вигляді такого собі квачика давали до рота,
поссати. Дитина плакала, вередувала, випльовувала це їство з ротика. Але
замінити його чимось іншим, як правило, не було можливості».
Та, попри все, люди залишалися милосердними, щирими, не впадали у відчай та
спільними зусиллями боролися з бідою. Досить промовистим в цьому плані є епізод
збереження вогню. Після того, як зникли всі припаси сірників, сусіди домовились
по черзі підтримувати вогонь впродовж ночі, а вранці кожен мусив бігти до
«хранителя вогню» за жаринкою для власної печі. «Мені ж було дуже цікаво
спостерігати крізь вікно, як у вранішніх сутінках ці вогники бігають сюди-туди
по нашій вулиці». З погляду на такий факт стає зрозумілою пристрасть старшого
покоління запасатися сірниками. Пам’ять міцно зберігає лихоліття, а страх
залишитися без найнеобхіднішого підштовхує до нелогічних вчинків.
Мемуарист не пам’ятає боїв за с. Червоне, але перші дитячі спогади
вражають. «Часто бувало несу сестричку городом до саду, або повертаюся назад, а
вони (літаки) з’являються і летять низько-низько, прямо перед нами. Їх багато,
аж земля двигтить. Страшно. Швиденько ложу Надійку у міжряддя картоплі, а сам
зверху прикриваю її своїм тілом». Вражає не тільки те, що йдеться про
трьохрічного хлопчика, а й рівень відповідальності, усвідомлення себе старшим
братом, захисником.
З повсякденних історій складається картина балансування на межі життя та
смерті, голоду, страху за рідних та надії на краще майбутнє. Сельчани
намагаються підтримати один одного, допомогти вижити, не втратити людське
обличчя. Кожен день приносив нові випробування, але зі спільною бідою боролися всім
селом. Чого вартий лише епізод, як рятували від розстрілу сина офіцера Червоної
Армії, переховуючи щоночі в іншій оселі, аби не знайшли староста та поліцаї.
Довгоочікуване визволення не справило на автора особливого враження.
Кровопролитних боїв за село не було, а частини наступаючої радянської армії
були настільки знесиленими, змученими безперервними боями та переходами, що не
виглядали переможцями. «Окремі виглядали настільки знесиленими, що трималися за
хвости коней, в’ючених мінометами… Я не бачив радості на цих обличчях. Солдати
йшли і йшли, залишаючи тонути в болотних заплавах тощих коней…».
На визволеній території налагоджувалося життя. Потрібно було обробляти
землю, тому дуже гостро постала проблема робочої сили, техніки. Весь тягар роботи
ліг на жіночі плечі. Цей період мемуарист описує доволі детально, адже й сам
стає частиною робочого механізму, який піднімає з руїни тодішню державу СРСР.
Про титанічну працю жінок-колгоспниць свідчить такий факт: «Жінки
шикувались у вервечку одна за одною і рушали в дорогу, адже іноді доводилося
іти до місця праці кілька кілометрів. Та, котра йшла у вервечці першою,
ведучою, не мала права спати по дорозі. Вона мусила благополучно доправити
своїх подруг у визначене місце. Всі інші в цей час по дорозі досипали,
часто-густо наступаючи одна-одній на ноги та збиваючись зі стежки. Адже всі
вони хронічно не висипалися. Працювати доводилося по 14, а то й по 16 годин». А
наступного дня першою у вервечці йшла інша.
Прикро, проте держава не цінувала трудовий подвиг колгоспників – працювали
вони практично безоплатно. На зароблений трудодень людям видавали 20-30 г
зерна, а за невироблені – справу
порушника могли передати до суду, і такі випадки траплялися в селі. І, як
наслідок, живучи на багатющих чорноземах, люди ледве зводили кінці з кінцями.
Очікування перемоги запам’яталося оповідачеві солдатською поштою, яку
приносила з сільського відділення зв’язку додому тітка Марія. «Це були
переважно солдатські листи-трикутнички з
фронтів, на яких – обов’язковий реквізит – штемпель «Полевая почта». Надходили
в село і листи в казенних конвертах… Це були страшні листи, які приносили
адресату з собою горе». Причому спостерігалась страшна закономірність: чим далі
Червона Армія наближалась до Берліна, тим менше надходило солдатських
трикутничків і більше похоронок.
Звістку про перемогу приніс в село чоловік, який «з боку Джулинки галопом
ввірвався в село верхи на коні, в гриву якого були вплетені різнокольорові
стрічки. Він зірваним хриплим голосом, не перестаючи вигукував: «Перемога!..
Перемога!» Надія на повернення з фронту рідних забриніла з новою силою.
Змучені, виснажені люди ще раз розпочинали нове життя.
