27.03.2020

Марія Матіос. «Триєдина перспектива» (цикл), «Прості вірші» (цикл) – поезія як прояв сильної жінки у сучасному світі, яка може залишатися жіночною

Перечитайте інформацію про письменника

Живе Марія Матіос у Києві, а народилася на Буковині в х. Сіруки Чернівецької обл.  Там жила до 5 років. Згодом усіх мешканців хутора переселили  в с. Розтоки – подалі від лісу. Там і зараз проживають її батьки.

       Її часто запитують, чи були в роду письменники. На що відповідає: ні. Але бабуся із  хутора Сіруки, де зараз лишилася одна хата, розмовляла афоризмами. За це її називали Соломоном. Прадід розписувався хрестиком, але майже 20 р. у селі Розтоки був війтом – сільським головою. Він заставляв своє майно, а, якби не виконав того, що обіцяв, його гроші й хату забрала б громада.

     У літературі Марія Матіос дебютувала в 1992 р. новелою “Юр’яна і Довгопол”, яка входить у книгу “Нація”. За роман “Солодка Даруся” удостоєна Шевченківської премії. З цим твором Марії Матіос ми обов’язково познайомимося наступного занятті з позакласного читання. Не прочитати “Солодку Дарусю” не можна.

      Авторка ніколи наперед не каже, над чим працює. Зізнається, що колись надрукувала в журналі уривок з твору, який писала, і на цьому робота зупинилась.

       Пише  Марія Матіос  у ноутбукові. Каже, що ручкою не могла б написати й любовного листа.

       Любить вирощувати квіти й ходити босоніж. Забобонна. Зневажає лінивих чоловіків. Не визнає жодних авторитетів, окрім своїх батьків.

       Чого не любить Марія Матіос? Не любить, коли неправильно наголошують прізвище її батька. Каже, що не змінить його “за жодних любовей”. Тож запам’ятайте – Марія Матіос.

       Перегляньте відео    

Ознайомтеся з критичними матеріалами, сформулюйте і запишіть тези за ними

У творчості письменниці домінує тема повоєнної України. Марія Матіос зізнається, що її інтерес до цієї теми  не пов'язаний з модою.  Її проза – це проза історично-психологічного штибу, що відтворює події 40-50-х років минулого століття на західноукраїнських землях.

    В одному з інтерв’ю Марія Матіос каже:” Мене вчили, що все не так. Згодом я зрозуміла:  історія Буковини – то одна історія, Галичини – це інша, Слобожанщини також … Але ж може так статися, що з роками наша нація пройде такий шлях, що перестане осмислювати свою історію, якщо все йтиме такими цинічними кроками”. А тому вона переконана, що нині треба надати слово не політикам – митцям. 

    Генетично її творчість суто українська. Та звертається вона до того, що найбільш людське – до потреби свободи й почуття безпеки, права на щастя й вільний вибір людини. Герої її творів понад усе хочуть зберегти гідність. А гідність не має національності.

    Письменниця зізнається, що тему ”людина та її опір часові” вона розробляє років двадцять, фактично ввесь час, який присутня в літературі.

    Авторка впевнена, що в національної трагедії немає терміну давності. Вона розкриває глобальні проблеми через найскладніше – людські взаємини. Її цікавить навіть не стільки те, чим час випробовує людину, скільки поведінка особистості в тій чи іншій життєвій ситуації.

    Авторка пише, що її цікавлять не так щоденні пастки на людину, як мотивація особистості в цих пастках. Вона вважає, що не важливо, чим час випробовує людину – світовою глобалізацією чи бідністю, повстанською армією чи черговими виборами. Це тільки пастки, які відповідають тому чи іншому відтинкові часу. А ось ” траєкторія руху” людини між цими пастками для митця – справжній скарб.

   У своїх книгах Марія Матіос розмірковує над трагічними сторінками історії українського народу – повоєнними роками на західноукраїнських землях. Саме в цьому часовому відтинку розставлені пастки на її героїв.

  Письменниця моделює межові ситуації, заганяє своїх героїв у глухий кут і дає їм дуже вузьку “зелену вулицю”. Вона ставить людей перед складним вибором: любити чи ненавидіти; убивати чи прощати; бути добрим чи жорстоким; залишитися негідником чи програти, але з честю; бути чесним з собою чи з владою. Адже закони честі не завжди відповідають законам серця.

  Марія Матіос каже: ”Я народилася на Буковині. І ця досі вируюча тема опору для мене сімейна”. Щоправда,  авторка зауважує, що ніхто з її кровної рідні, як кажуть на Буковині  -  “ фамілії” , не постраждав від політичних репресій, хоча це й не зовсім так, а вона знає своє коріння з 1790 року.

    Її дід і бабуся “зігрівали кістки на городі”, ховаючись у кукурудзі від розправи за те, що першими записались у створений 49-го року колгосп. А куди було подітися, якщо в хаті підростало десятеро дітей, а запис відбувався “за найкращими законами демократії: за одним столом записували в колгосп, а за іншим – у Сибір”. Рідна тітка Гафія – краща доярка новоспеченого колгоспу – уже через півроку дізналася від МДБ, що таке “голки під нігтями” і “пальці у дверях”. І це тільки за те, що колгоспна ферма була в горах, а там, як відомо, хазяйнували не тільки колгоспники. Але в їхній рідні це не вважалося репресіями. Репресії – це коли, скажімо, сільські активісти Тащук і Шандро зустрічали червоних визволителів хлібом-сіллю, а через рік їх “замели” так, що й досі ніхто не знає їхньої дальшої долі.

   Твори Марії Матіос засновані на реальних подіях і часто розповідають про реальних людей. Автор переконана, що  “кожне зло повинне мати своє ім’я і в кожної людини є своє алібі”.

   Вона каже, що батько на її прохання розповісти про рідний хутір Сіруки, усі 16 хат (сьогодні там лишилася тільки одна), привіз їй зошит на 33 сторінки, де розписано про всіх: скільки людей, кого куди вивезли і коли та за що. Це страшна історія.

   Ще Марія Матіос – великий любитель мемуаристики, історичної літератури, адже кожен персонаж треба “вмонтувати” у контекст часу. Вона йде в архів, купує книжки, і ніхто за жодних умов на неї не тисне своїм авторитетом, бо тоді нічого не можна написати.

   І ось що цікаво: під кожним твором – час і місце написання. Це дуже рідко Київ. Здебільшого – Чернівці, Івано-Франківськ, а найчастіше – Розтоки на Буковині. Мабуть, джерелом натхнення для неї є її мала батьківщина.

   Отже, джерела творчості Марії Матіос – архівні матеріали; історична проза; свідчення очевидців; історія роду. 
Прочитайте поезії Марії Матіос тут
Виконайте завдання:
- прочитайте ст. 304 - 305 підручника з української літератури;
- Діалог з текстом: Чи є вірші Марії Матіос феміністичними? Доведіть.
Які особливості поезій із циклу "Прості вірші"? Як ви розумієте поетику назви "Триєдина перспектива"? 

26.03.2020

Юрій Іздрик.Поезія асоціацій («вишиванка», «молитва»)

Ю. Іздрик як один із творців «Станіславського феномену»; пошук форм вираження нового світовідчуття і нового світогляду у поезії; роль візуалізації у творчості поета (ідея і візуальний прояв «вишиванки»); синтез національного і загальнолюдського у його творчості; спосіб поетичного вираження почуттів в естетиці модернізму

Про Юрія Іздрика можна прочитайте тут

Ознайомтеся із визначенням 
Станісла́вський фено́мен (іноді — Станіславівський феномен, Івано-Франківський феномен) — феномен наявності у місті Івано-Франківську (до 1939 р. — Станиславів (Станіславів), у 1939–1962 рр. — Станіслав) групи письменників та художників, у творчості яких найрафінованіше були інстальовані цінності знакового списку українського постмодерного дискурсу.

Прочитайте думку літературного критика про поезію Ю. Іздрика. 
Поезія Ю. Іздрика вкрай суб'єктивна й асоціативна, заснована на несподіваному погодженні дуже різних понять.

Ось, наприклад, «вишиванка»: від цієї назви очікуємо чогось на кшталт «Двох кольорів» Д. Павличка із «вишитим життям» на полотні. А зі світу Ю. Іздрика визирає людина у «вузлів плутанині», прошита «недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком» — у цьому абсурдному світі, де кожен виплутує свою «нитку» й шукає «павутинку зі світла». За цими образами ниток, шиття й вишивання — немов ціла філософія життя в підвішеному «на нитках» світі без опори, що його нафантазувала свідомість (чи підсвідомість) збентеженого ліричного героя.

Асоціативна поезія багато чого залишає «на розсуд» читачів. У «молитві» так само: тут і світ, який «повертається спиною» і «пахне війною», а ось уже «розгораються перші битви»... Лише словом (тільки так для ліричного героя) долаються «відстань і стіни». А ще повтори у вірші (багато разів): «говори зі мною» — така виходить незвичайна молитва.
Читацький практикум. Прочитайте (прослухайте) твори. Виконайте завдання

молитва

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною

говори зі мною

і нехай твоє слово станеться тілом

вишиванка

за що не візьмешся — вузлів плутанина

заплетені сіті пропущені петлі

між схрещених нитей прошито людину

недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком

стежки ніби стяжки затягнуті туго

у мережу що межує з мереживом.

мій боже! мій боже! — кричиш йому в вухо

та будь же уважний чи хоч обережний!

та глухо у бога і хтось безперервно

пряде і гаптує пусту мішковину

а берег далекий манить оберегами

і кожна дорога — тонка павутина

опучками пальців без голки без ножиць

зубами чи нігтями — хто вже як може

невидиму нитку на інші несхожу

виплутує кожен.. ну мало не кожен

кохана

дитинко

ми й в сутінках світу

де поспіхом навхрест прострочено мить

знайдемо свою павутинку зі світла

вона не урветься -

вона задзвенить

Виявляємо літературну компетентність (пропоную записувати відео та присилати в групу або ж датаи відповіді в текстовому режимі; за бажанням працюємо в зошитах). 

1. Яке враження справили на вас поезії Ю. Іздрика? Які асоціації вони викликали? До яких роздумів спонукали?

2. Як ви гадаєте, до кого звернута «молитва» ліричного героя поезії Ю. Іздрика?

3. Яким постає ліричний герой поезії «молитва»? Чи можуть читачі визначити, що його хвилює, дратує, завдає болю, утішає, дарує надію тощо? Обґрунтуйте свої міркування.

4. Які образи привернули вашу увагу в поезії «вишиванка»? Яким ви уявляєте світ, створений автором? Доберіть п'ять слів, які, на вашу думку, найточніше схарактеризують цей світ.

5. Яким постає ліричний герой поезії «вишиванка»? На вашу думку, він оптиміст чи песиміст? Обґрунтуйте свої міркування.

Поміркуйте, які рядки поезії Ю. Іздрика могли б стати заголовком есею на морально-етичну тему. Які рядки ви б обрали епіграфом до твору патріотичної тематики? Викладіть свої думки у формі есею. Презентуйте свою роботу однокласникам та однокласницям.

25.03.2020

Тема. Юрій Андрухович. «Астролог», «Пісня мандрівного спудея», «Козак Ямайка»

Законспектуйте інформацію про Ю. Андруховича.

Його називають «патріархом української модерної літератури», «живим класиком». «постмодерним скандалістом». Своєю прозою цей письменник творить майстерну ілюзію пострадянської дійсності, а головною темою його поезії є вічна тема любові й смерті. Отож представляємо вам  Юрія Андруховича.

Юрій Андрухович. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Колишній віце-президент Асоціації українських письменників. Народився 13 березня 1960 року в Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив в армії, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991-1995). Був співредактором часопису «Четвер» (1991-1996).

Творчий доробок Андруховича формально можна поділити на два головні річища: поетичне й прозове. Поетичний дебют Андруховича відбувся в першій половині 80-х і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж року він разом із В. Небораком та О. Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу. Проте друга поетична збірка Андруховича («Середмістя», 1989) носить швидше не «бубабістський», а «елегійно-класицистичний» характер. Уповні «балаганно-ярмарковою» можна вважати натомість третю збірку — «Екзотичні птахи і рослини» (1991).

З прозових творів Андруховича найперше був опублікований цикл оповідань «Зліва, де серце» («Прапор», 1989) — майже фактографія служби автора в армії, своєрідна «захалявна книжечка», що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 року з’являється друком оповідання «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака» («Перевал», № 1), що ніби заповідає риси, характерні для подальшої прози письменника: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство, колажність, еротизм, любов до магічного і надзвичайного. Романи «Рекреації» (1992, перевидання — 1997, 1998), «Московіада» (1993, перевидання — 1997, 2000) та «Перверзія» (1996, перевидання — 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, який опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику» і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, «чорний реалізм», трилер, готика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у «Рекреаціях», один день у «Московіаді», п’ять днів і ночей у «Перверзії».

Есеїстика Андруховича виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню «книгу спостережень» над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги — «Дезорієнтація на місцевості» (1999). Разом із польським письменником А. Стасюком Андрухович видав книгу «Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу» — текст, написаний до цієї книжки митцем, носить назву «Центрально-східна ревізія» і являє собою спробу гранично відвертого осмислення власного «часу і місця».

Творчість Андруховича має значний вплив на перебіг сьогоднішнього літературного процесу в Україні, з його іменем пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході.
Твори Андруховича перекладено і видано в Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусі, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).

Серед ряду літературних нагород — премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбург, Німеччина) за 2000 рік.
 Прочитати поезії "Астролог", "Пісні мандрівного спудея", "Козак Ямайка"

Користуючись матеріалами підручника ст. 301 - 302 та додатковими джерелами, схарактеризуйте рольових ліричних героїв із поезій                        Ю. Андруховича (астролога, мандрівного спудея, козака). робота в зошитах.

20.03.2020

Тема. Постмодернізм і постмодерністи 

 Перегляньте відео. Опрацюйте ст.. 295 – 298 підручника "Українська література. 11 клас", авт. О. Слоньовська. Запишіть основні риси постмодернізму за матеріалами підручника та відео (в зошитах) 

19.03.2020

Тема. Розвиток мовлення (письмово). Есе "Чи потрібно пам’ятати трагічні сторінки історії?"

Ознайомтеся із правилами написання есе. Напишіть власне есе, Використовуючи матеріали попередніх уроків. роботу можна виконати в зошитах або ж надрукувати. Результат надіслати на milosarosa@gmail.com

Як написати есе 

18.03.2020

Тема. Перегляд кінофільму «Хайтарма» Ахтема Сеїтаблаєва.

 «Хайтарма» (від крим. qaytarma — повернення) — перший кримськотатарський повноформатний художній фільм і перша художня картина про депортацію кримських татар. Режисер фільму і виконавець головної ролі Ахтем Сеїтаблаєв. Фільм вперше представили в Україні 17 травня 2013 року в сімферопольському кінотеатрі імені Т. Г. Шевченка, напередодні Дня жалоби за жертвами депортації  кримськотатарського народу, а з 18 травня 2013 року фільм демонструвалася в кінотеатрах Сімферополя, Керчі, Білогірська, Феодосії, Судака, Євпаторії, та Кіровського.

16.03.2020 (ущільнення)

Тема. Ервін Умеров «Самотність» - розповідь про останній день життя пса Сабирили, через відчуття якого подано найдраматичнішу сторінку в історії кримських татар. Символічність образу Сабирили

Теорія літератури: художня деталь, алегорія

Прочитайте матеріали історичної довідки

У травні 1944 року сталінський режим підготував і здійснив силами НКВС-НКДБ спецоперацію примусового виселення корінного народу Криму – кримських татар. Їх загнали у товарні вагони і повезли у Сибір і Середню Азію. Внаслідок депортації загинув майже кожний другий представник кримськотатарського народу. Тепер Росія, анексувавши Крим, знову чинить тиск на кримських татар.

Весна буяла. Природа ігнорувала війну, яскрава зелень радувала очі, а напоєне пахощами квітів повітря вмикало інстинктивне бажання жити. У цей час – вранці 18 травня 1944 року – у домівки кримських татар прийшли люди зі зброєю.

Понад 32 тисячі бійців військ НКВС обходили усі помешкання кримських татар і оголошували ультиматум: у найкоротший час взяти все необхідне, дітей і немічних старих, повантажитися на вантажівки і під конвоєм їхати до залізничних станцій.

Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці.

Нажаханих людей на залізниці «під зав’язку набивали» у товарні вагони.

До четвертої дня 20 травня 1944 року кримських татар у Криму не стало.

Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, а також у Росію – в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.

Під час кількатижневої дороги депортованих майже не годували і не поїли. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона.

У телеграмі на ім’я Сталіна НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Бо ж чоловіки в цей час іще воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії.

Самі кримські татари нарахували 423 100 депортованих.

Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Але й у місцях спецпоселень, завдяки своїй терплячості і працелюбності, кримські татари зуміли пристосуватися і вижити.

Тоді ж, 4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація «переселення кримських татар» завершена.

Але згодом з’ясувалося, що забули про родини кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. Щоб не накликати «гнів вождя», 20 липня карателі вигнали людей із домівок, посадили на старий баркас і затопили його в Азовському морі. Тих, хто намагався врятуватися, добили із кулемета.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. Заселення Криму російськомовним населенням набуло масового характеру, бо 17 000 спорожнілих кримських колгоспних господарств потребували робочих рук.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

Чому депортували кримських татар?

Депортація кримських татар є колосальним порушенням прав людини і великим злочином із точки зору сучасного міжнародного права. З огляду на кількість людських жертв, на думку деяких дослідників, депортацію можна прирівняти до геноциду.

Приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників

Павло Полян

Ось як пише автор одного з новітніх досліджень із історії примусових міграцій в СРСР Павло Полян: «Несправедливість… ‒ у самому прецеденті «покарання народів», що підміняв судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників».

Але 75 років тому депортація кримських татар не була чимось особливим для загальної людожерської політики СРСР.

Спочатку Ленін, а за ним Сталін оголошували «ворогами радянської влади» цілі верстви населення (як, наприклад, українських селян, яких назвали куркулями і виморили штучним голодом), а потім сталінський режим почав карати депортацією цілі народи.

Тож, за звичною для радянських каральних органів (ЧК, НКВС) схемою, кримських татар оголосили «зрадниками» і звинуватили у «пособництві ворогу».

Формальною причиною для цього стало те, що 51-а армія (яка фактично не мала озброєння) не чинила спротиву противникові. Ось як описав ситуацію, що склалася 24 вересня – 16 листопада 1941 року, боєць 476-го полку 51-ї армії Абдураман Барієв у своїх «Спогадах про воєнні роки».

«Було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні…» – розповів Барієв.

Також радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці із нацистами, бо окупанти примусили їх створити так звані загони самозахисту.

І ось 11 травня 1944 року виходить постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859. Зокрема, у ній зазначається, що «в період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей».

Покарання – виселення усіх кримських татар із Криму.

І це при тому, що, лише за офіційними даними, понад 20 тисяч кримських татар воювали у лавах Червоної армії. Є дані про те, що після закінчення війни, у 1945 і 1946 роках, депортували ще майже 9 тисяч кримських татар, які повернулися додому з фронту. Тільки «на спецпоселенні» в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі бойові нагороди.

Натомість більшість істориків вважає, що справжньою причиною депортації кримських татар було те, що СРСР прагнув захопити частину Туреччини і встановити контроль над чорноморськими протоками – Босфором і Дарданеллами. Тому, готуючись до цього нападу, сталінський режим «зачищав» майбутні плацдарми – Крим і Кавказ – від «ненадійного елемента». На Кавказі вибірково виселяли тюрків і калмиків, а із Криму – кримських татар.

Те саме радянські карателі  зробили із українцями, які жили на територіях, охоплених активними діями Української повстанської армії (УПА). Так, під час спецоперації «Захід» підрозділи НКВС протягом доби 21 жовтня 1947 року вивезли із Західної України майже 78 тисяч людей до Казахстану і російського Сибіру.

До того ж, усі громадяни «великой страны», які потрапили під нацистську окупацію, автоматично вважалися «ненадійними», а їхні діти та онуки мусили у всіх можливих анкетах – при вступі на навчання чи при оформленні на роботу – обов’язково відповідати на запитання: «находились ли вы или ваши родственники на временно оккупированной территории?».

Сучасна російська влада в анексованому Криму порушує права кримських татар, проводить масові обшуки й  арешти.

Україна зібрала і передала у міжнародні суди сотні томів доказів незаконної анексії Криму та порушення прав людей окупаційною владою.

Коротка характеристика оповідання

Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу. Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання«Самотність» (1961). У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий). Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой – пес Сабирли. Відомо, що героями літературних творів можуть виявлятися не тільки люди. Але хто б вони не були, вони представляються в навколишній реальності володарями внутрішнього «я» – цього специфічно людського способу існування. Завершеність і зосередженість художньої реальності вигаданого світу досягається завдяки наявності у нього абсолютно «ціннісного центру» (М. Бахтін), який в повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній. У даному оповіданні таким ціннісним і організуючим центром виступає образ пса Сабирли. Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей.

Символічність образу Сабирили

Завдання. Опрацювати сторінки 288 – 293 підручника "Українська література. 11 клас" О. Слоньовської.  З’ясувати значення термінів: антропоморфізм, художня деталь, алегорія. Навести приклади їх застосування в творі (в зошиті). Дати письмову відповідь на запитання:

Якою постає сталінська депортація кримськотатарського народу? Висловіть своє ставлення до образу бороданя, який відверто грабував чужі оселі, покинуті кримськими татарами під час депортації.

16.03.2020

Тема. Кримськотатарська література. Ервін Умаров «Самотність». Життєвий і творчий шлях письменника як відображення історії народу. Е. Умаров – король сучасної кримськотатарської малої прози. Тема депортації кримських татар – наскрізна у творчості митця.

Опрацюйте статтю про Ервіна Умерова. Складіть її план в зошитах

 «В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».

Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.
Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.
Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.
Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».

Титульна сторінка збірки "Дні нашого життя"

Здавалося б, вихід такого збірника після п'ятнадцяти років забуття можна розглядати як винятково позитивний факт... Проте розчарування чекало вже при відкритті книги: на титульному аркуші, в пропозиції «переклад з кримсько-татарської мови» перша частина слова – «кримсько» була заретушовано друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім «кримські татари» відсутній...
Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Знадобилося багато років, щоб ця заборона була знята...
У 1960 році, разом зі своїм товаришем і ровесником Емілем Амітом Ервіном вступає в прославлений Літературний інститут імені О.Горького в Москві. Згодом обидва – і Аміт, і Умеров – напишуть гіркі, проникаючі в серці кожної людини твори про страшну трагедію свого народу. А поки вони вчаться письменницького ремесла в одному з найкращих навчальних закладів країни...

Ервін Умеров з колегами

Після закінчення інституту Ервін Умеров був спрямований в Ташкент, в газету «Ленін байраг'и», яка виходила кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши тут кілька років, він перейшов на посаду редактора відділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдраммовлення Всесоюзного радіо. З 1976 року до виходу на пенсію працював у видавництві «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР. З 1966 року Ервін Умеров – член Спілки журналістів СРСР, з 1978 – член Спілки письменників СРСР.

Він автор книг російською та кримськотатарською мовою – «Хай завжди буде сонце», «Дорога на Коктал», «Між двох вогнів», «Світло твоїх очей», «Друга наречена», «Рідна моя хатина», «До зірок». Але, звичайно, найбільш помітними стали його твори про депортацію кримських татар. Вони були написані ще в кінці 60-х років ХХ століття, але у зв'язку з суворою цензурою – вийти у світ ніяк не могли.

 «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» – твори, які ходили в самвидаві і були опубліковані лише в постперебудовний період – вже після початку масового повернення кримських татар на батьківщину. У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило книгу Ервіна Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли оповідання та документальна повість, присвячені депортації. Вона стала помітною подією...
«Його звали Сабирли – Терплячий», – так починається один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова – оповідання «Самотність».
Головний герой Сабирли – пес – син вівчарки і вовка.

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку?

Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності...
«Село, яке Сабирли знав зі щенячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'яте, і десяте, соте, і так до самого моря, яке хлюпає з трьох сторін півострова». Прислухаючись до моторошної тиші, Сабирли раптом помічає людину – в чоботях, в шинелі, з милицею, на яку він злегка спирається. Людина ця стоїть як кам'яна і немигаючими очима дивиться на спорожніле село.
«Я повернувся з фронту додому, до сім'ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили – усіх, все село, весь народ! За що? За що. Він не ворушився, і, здається, не дихав. Точно кам'яний... Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози... «Людина ця не кам'яна. Кам'яні люди не вміють плакати»... Чоловік нагодував собаку, взяв жменю рідної землі і покинув її назавжди.
А пес залишився вмирати – чи то від старості, чи то від самотності: «Не кліпаючи, дивився якийсь час на зовсім посвітліле небо, поклав голову на лапи і виструнчився. На відкрите око Сабирли сіла муха, але він вже не зміг її прогнати. Для кримських татар скінчилася перша доба вигнання з батьківщини і почалися інші».

Наприкінці 1980-х Ервін Умеров приїхав до Криму – щоб залишитися тут назавжди. Отримав українське громадянство, отримав прописку у гуртожитку; став у чергу на отримання житла. І чекав. Чекав. Іноді ходив кабінетами – влада рапортувала про темпи облаштування депортованих. Для нього ці п'ятнадцять метрів в бетонній коробці значили чимало – жити і творити на батьківщині. Очікування тривало роками...
Важка невиліковна хвороба перервала надії, плани і очікування. Житло в Криму знаменитий письменник так і не отримав, на батьківщині йому дісталося лише місце на кладовищі...

Письменник Ервін Умеров помер 24 лютого 2007 року в Москві. Похований згідно з його останнім проханням на батьківщині, в Криму.
 (За матеріалами Гульнари Бекірової, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу)

Перейдіть за посилання прочитайте оповідання Ервіна Умерова "Самотність"

Ервін Умеров "Самотність"