Рушник, що вміє промовляти

Оформлення: вишиті речі, газети про вишивку написи «Хата без рушників - родина без дітей», «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати, буде чим гостей шанувати», «У кого мати рідненька, у того сорочка біленька і голівка гладенька».

ХІД ЗАХОДУ

Рушник

Він причаївся на бильці мого ліжка –

Вишитий із країв, пташками та вишнями,

Увесь білий, а впоперек –

Червона стрічка,

 Наче сонця схід над криницею...

 Вишивала бабуся його молодою.

Тягнула голкою радість і біль,

І вплітався рушник цей у щербату долю,

А на ньому - і хліб, і сіль...

Крізь стрічну даль,

Крізь журбу і печаль

Він до мене прийшов

І мені приніс щебетання птахів,

Мрії жагу, солоність бабусиних сліз

І народного генія невмирущу печаль.

 В тітки Василини рушники на стінах.

Ще в літа дівочі вишивала їх –

Пестила в долонях півників червоних,

З ними розмаїття квітів запашних.

На свята в світлиці пахли чорнобривці,

Півники співали - всі на полотні

Ще як Василина чоловіка й сина

Ждала-виглядала довго на війні.

Гей від самотини посмутніли стіни,

 На обличчя тітки борозни  лягли.

Не співають в хаті півні патлахаті

 Навіть чорнобривці - й ті перецвіли.

Одкропили роки долю одиноку –

Удовину долю, як вода в грозу..

Тими рушниками

Дві старенькі рами

Вкотре пов'язала, витерши сльозу.

Сьогодні ми поговоримо про вишивку. Це цікавий вид народного мистецтва. Коли подивишся, на перший погляд воно таке просте ремесло, але, насправді, досить складне, цікаве, таємниче. Воно ввібрало в себе багато казок, легенд, цікавих історичних подій, людських доль. Вишивати по-справжньому талановито досить непросто. Для цього потрібно роки наполегливої творчої праці.

- Я дівчинка-українка,

Всіх запрошую на свято,

 Гості, друзі, сестри, мами, -

Всіх запрошую, сідайте

Й разом з нами заспівайте.

Пісня. «Мамина сорочка».

Будемо сьогодні ми вишивальниць всіх вітати, їх майстерність переймати.

Голку вліво, голку вправо, -

Вишиваєм квіти вправно.

Маки наче жар горять,

 Всіх навколо веселять.

А волошки в жовтім житі,

 Наче тільки-но умиті,

Ожили на полотні

Й освітили наші дні.

Вишивальниця мусить бути художницею, вміти відчувати найтонші відтінки, кольори. Один штрих, один стібок голки - і вже співає, звучить, оживає узор руках майстрині. Україна здавна славиться вишивальницями; традиційний український одяг-саме вишиті сорочки, фартушки.

І знов кажу я, раджу знову:

Люби і знай цю дивну мову,

Вкраїнський веселковий край

В ниткові барви ти вкладай.

 Гартуй у праці душу, тіло,

Вивчай свій рід,

Роби красивим всяке діло,

Лишай свій слід.

Гоп, скок, веселенько!

Вправна донька я у неньки.

 Мене ненечка навчила

Все, що вміла й добре знала.

 Я ж матусю поважаю,

 Роботящою зростаю.

Рушники я вишиваю

І родину прославляю.

Ось які чудові квіти!

 Буде матінка радіти.

Ми своїми вправними руками

Вишиваєм рушничок для мами.

Є на ньому півники святкові,

Є на ньому квіти малинові.

Синя нитка - птиці пролітають.

 А червона - мальви розцвітають.

В мене голочка слухняна

день у день працює зрання,

 щоб квітки на рукаві

зацвітали, мов живі.

Вміє голка вишивати,

підрубити фартушок

помережить рушничок.

Українську          хату прибирали саме вишитими рушниками, завісками, салфетками, картинами, простирадлами, прикро ватниками, скатерками та ін.. Чим більше було у дівчини вишитого посагу, тим багатшою вважалася наречена.

У кожному районі й навіть селі були свої особливості вишиванки. І кожна майстриня, глянувши на малюнки, колір і спосіб вишивання, могла визначити з якої області, району чи навіть села вишивальниця. І було великою святістю вишивати так, як вишивають в даній місцевості.

Старі          люди навіть соромилися одягати подарункові сорочки, якщо їх вишивка була чужою в їхньому селі. Дотримування цих традицій містило в собі велику силу. В основному застосовувалися рослинні геометричні та геометризовані орнаменти вишиті низзю, гладдю та хрестиком.

Мама         вишила мені квітами сорочку.

Квіти гарні, весняні: - На, вдягай, синочку.

В нитці серце золоте, пелюстки багряні.

Ласка мамина цвіте в тому вишиванні.

Вишиваночку візьму, швидко одягнуся,

Підійму і обійму я свою матусю.

Мама         вишила мені квітами сорочку.

Квіти гарні осяйні: - На, носи, синочку.

Нитка і нитку - кожна з них ніжністю зігріта.

Синя квітка із весни, а червона - з літа.

Цю сорочечку люблю, вишиту нитками

 щось змайструю теж, зроблю для своєї мами.

На Київщині, Полтавщині, Житомирщині переважали рослинні орнаменти у формі вазонів, котрі символізували дерево життя; на Поділлі були традиційні геометричні та геометризовані з використанням орнаменту або малюнків

стилізованих жіночих фігурок, пташок, тварин; для поліських виробів характерні

сюжети з символами оберегів, цих добрих охоронців домашнього вогнища.

А як же тебе звати, рушничку?

 1-й рушник. Утирач, утиральник кілковий. На цьому рушникові ми бачимо різнокольорові смужечки. Вони чарівні. Червона смужечка означає: нехай подорожньому завжди світить ясне сонечко, нехай зігріють люди мандрівника і нагодують його. Коричнева - щаслива дорога. Зелена - зустріч з добрими людьми. Синє блакитне небо. Жовта - символ здоров'я та успіху.

 2-й рушник. Був ще такий в Україні. Весною, коли зеленіли хліба, люди виходили в поле, несучи на руках рушник з хлібом- сіллю, щоб гарний врожай.

-         Як його ще називали?

-         0брядовий.

3-й рушник. А мій рушник - стирок. Без мене не обходився жодний чисто вимитий посуд, стіл, лава.

4-й рушник. Мій рушник вішають над вікнами, дверима, що вони оберігали «Берегиню» від злих очей, від біди. Такі рушники називалися «Обереги».

Діти, а що таке «Берегиня»?

Це оселя, в якій живуть люди. Це самі люди, посуд, меблі, вогнище, добре це слово.

Берегиня - найдавніша богиня добра і захисту від усякого зла. В давні часи її зображали у вигляді жінки у довгому одязі, що підняла у благальній молитві руки до неба. Пізніше на вишитих рушниках її зображали з кущем або птахом у руках. Чому саме кущ і птах? Вони провіщали весняне пробудження. «Беригиня» стала «хатньою» богинею. Вважалося, що вона захищає домівку від злих сил, оберігає малих дітей від лиха, хвороб, лютого звіра.

5-й рушник. Мої рушнички вішають на стінах, над картинами, над іконами для окраси домівки, щоб було красиво і затишно. А називають його покутник або божничок. А у святкові дні, коли вся сім'я збиралася разом, на нього клали хліб і сіль.

 Пісня. «Два кольори».

При будівництві хати сволок піднімали на рушниках, потім ті рушники

розрізали і роздавали майстрам. На покуті висів божник. Виряджаючи сина в

армію мати дарувала йому рушник і говорила: «Нехай стелиться тобі доля цим рушником».

 Рушники на весіллі: перев'язували сватів наречений і наречена стають на весільний рушник: «Та ми ж з тобою на білому рушничку стояли, золотії

 перстенечки міняли» - співалося у народній пісні. Був у наших предків ще вінчальний рушник - вишитий білим по білому. Колись наречена замість пояса підперізувалась рушником. Вранці молода дружка після весілля розвішувала

рушники: - на образи; - на кілочок; - на сволок; - над дверима; - над вікнами; - над дзеркалами.

Кожен район мав і свої кольорові гами. Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття характерні яскраво-барвисті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважали рослинні орнаменти червоного, чорного і синього кольорів, а Поліссю здебільшого властиві червоний та чорний. Це відбиток подій 945 року, коли княгиня Ольга спалила багато міст і сіл за вбивство її чоловіка Ігоря. І чорна гама символізувала тут тугу жінок за їх вірними охоронцями.

Перші  друковані праці з художньої вишивки з'явилися тільки у другій половині 19 століття. В 1927 - 1929 роках зроблено перші спроби показати регіональні особливості цього виду народного мистецтву. Пізніше з'явилось уже багато книг і про вишивку, і про відомих майстрів вишивки, і для навчання вишивці.

Вишивку виконують ручним та машинним способом на різних тканинах, шкірі, повсті, та інших матеріалах лляними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, перлами, коштовним камінням, лелітками та ін...

 Моя бабуся гарно вишиває,

Цвітуть на полотні троянди й виноград,

Розмай калиновий там грає,

 І дивні птахи щебет ять.

Навік з'єдналось чорне і червоне –

Мойого краю гордість і краса.

Душа народу - малинові дзвони,

Його веселка і його сльоза.

Рушичкове обличчя веселе

Обліта коровай на столі,

Закликає гостей до оселі,

Випромінює щедрість землі.

Рушничок  на стіні - давній звичай,

 Ним шлю блюють дітей матері.

 Він додому із далечі кличе,

Де в калині живуть солов'ї.

Він простелиться тим, в кого серце

Не черствіє й дарує тепло.

Хай цей символ сусідиться вічно

В нашій хаті на мир, на добро.

Пісня. «Україночка».

Цей вид мистецтва виник давно - корені його сягають у глибину віків. Мабуть ніколи ми не зможемо довідатися про те, хто і коли вперше здогадався втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та відчуття, бо з огляду на недовговічність тканини ми позбавлені можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва.

Зразки найдавнішої вишивки збереглися у музеях Європи, вони відносяться до 5 століття нашої ери, а пам'ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть. У часи київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві, в Андрієвському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Народ творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні усталені техніки вишивання, які дійшли аж до нас. Раніше більшість речей домашнього вжитку здебільшого виготовлялися господарем та його сім'єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була найпоширенішим способом прикрасити тканину.

Вишиванням в Україні займалися виключно жінки. Для цієї роботи використовувалася кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами і годинами відпочинку від польових робіт.

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі по 50, 80, а іноді і по 100 сорочок з тонко виробленого і вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя.

У       мене мама грамот не проходила.

Звичайна проста жінка із села,

ніколи не кляла, в сім'ї не верховодила.

Як подих вітру, лагідна була.

Така собі приємна за розмовою

хоч доля їй дісталася гірка.

Все викладала ниткою шовковою

душі узори впросинь рушника.

А якось бачу: вишиває хрестиком

 на сорочині білі рукави.

-         Це, мамо, на Великдень все ж таки?

У відповідь розсипала слова:

-         Це, доню, як помру. А я здригнулася.

-         Та ти не бійся. Смерть-звичайна річ,

Як наче ти під сонцем вже набулася,

Минулося й пішла собі у ніч.

А щоб хоч трохи було видно в темряві,

Ця сорочина біла, як свіча.

Хоч вишита вона нитками темними.

Жалоби там ніхто не поміча.

Я зможу, доню, вдруге народитися,

Коли цього потребує земля.

Лиш не забудь за душу помилитися,

Вона безвинна, ніби янголя,

І сліз не треба, плачуть над пропащими.

Над пам'яттю лиш голову схили.

А я благаю й плачу: «Мамо, нащо ви

Мені цей смуток в душу занесли».

Тонкий узор виводила рука,

Здіймалось сонце високо над брамою,

А серце думка й досі обпіка:

Як би ж Ви, мамо, повторились мамою.

(Галина Пухта)

Дівчата      змагалися між собою в доборі узору, у загальній композиції елементів орнаменту, в майстерності вишивати. Одяг був свого роду характеристикою майстерності дівчини, її працьовитості. Поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не володіла цією майстерністю змалку. В одній з народних пісень сестра радить кращу обраницю, вказуючи на її перевагу: вона вміє вишивати і гарних пісень співати.

Саме тому жіночий одяг оздоблювався надзвичайно гарно. Кольорова плахта, вишита старанно підібраними ніжними тонами, яскрава корсетка, яскрава шовкова передниця, барвиста вишивана сорочка - в такому одязі дівчина виглядала мальовничо, нагадуючи букет живих квітів. Звичайно, не всі дівчата могли дозволити собі мати одяг з тонкого полотна, але за оздобленням одяг не поступався перед одягом багатих.

Для того, щоб вишити рушник, серветку, скатертину, сорочку потрібні інструменти. Ви назвете їх відгадуючи мої загадки.

В чистім полі він росте,

На високих ніжках в зелених панчішках,

 Квіточки блакитні, оченьки привітні. (Льон).

Лежить свинка, по коліна спинка, (Наперсток).

Вовк залізний, хвіст конопляний. (Голка).

Два пани одні одягли штани. (Ножиці).

Підеш однією дорогою, знайдеш дві,

 підеш двома - знайдеш одну. (Сорочка).

Дівчата, що вже могли тримати голку в руках, починали вишивати рушники. «Не лінуйся, дівонько, рушники вишивати - буде чим гостей шанувати», - наказувала мати дочці. Досвідчені наставниці привчали непосидючих дівчаток до копіткої праці вишивальниць. Кожна дівчина намагалася вишити для свого коханого рушник, який не був би схожий на вироби подруг.

Вишивала  серцем я рушничок,

Краю рідного полум'яний цвіт,

Що прослався на весь білий світ,

Візерунок падає на рушник,

Нехай квітка радує щиро всіх,

То не просто квіточки, квіточки,

А любові ниточки, ниточки.

Розшиваю  я сукню бісером,

 Підбиваю старанно золотом,

Краю рідного полум'яний цвіт,

Що прославився на білий світ.

Візерунок падає з кудельця

Хай буде обновонька до лиця

То не просто, квіти, квіточки,

А любові ниточки, ниточки.

 Пісня. «Гуси до води»

У       кожної досвідченої майстрині були свої великі і малі секрети, за допомогою яких вона досягала особливої соковитості фарб, казковості візерунків. Деякі вишивальниці з багатою уявою і звичкою до тонкої неметушливої роботи розміщали на полотні цілі картини.

У       XVII - XIX ст.. майже у всіх поміщицьких маєтках, при монастирях існували майстерні художньої вишивки, вироби яких забирали господарі, а також продавали. Пам'ятаєте у П. Грабовського:

«... З раннього ранку до пізньої ніченьки

Голкою денно верти.

Кров висисає оте остогиджене,

Прокляте нишком шиття,

Що паненя вередливе, зманіжене

Викине геть на сміття.»

Сьогодні вишивка теж дуже ціниться. Сьогодні майстрині вишивають ікони і портрети відомих людей, рушники і скатерки, серветки і сорочки. Ці роботи дорого коштують в салонах, їх з великим задоволенням купують зарубіжні гості. Багатьом людям цей вид творчості приносить задоволення.

Вишита колоссям і калиною,

Вигойдана співом солов'я,

Зветься веселково Україною

Нене зачарована моя.

Вишита колоссям і калиною,

Виборену кров'ю і вогнем

Називаєм гордо Україною,

 І ніхто нас цим не дорікне.

Доки праця радує десниці

 Й смак солодкий в рідної води,

Певен я - не висохнуть криниці,

Ті, які копали ще діди.

 Ще ми хазяї на ріднім полі,

Ще умієм сіять і орать,

Не дамо сум'яттю і недолі

 Та козацькі душі осідлать.

 І не слід із відчаю журитись,

 Бо поки буя вишневий цвіт,

Буде жить, не може загубитись

На землі наш українськи