Притча

Після прочитання твору Валерія Шевчука "Дім на горі" пропоную учням проявити себе та написати власну притчу.  До Вашої уваги робота учнів 11 класу Панасюк Інни, Розумець Павлини та Сіврук Анастасії

«Я – дівчина з пагорба…»

Ген за горою ледве сходить сонце, злегка торкаючись промінчиками краєчка неба. Той струмінь світла підсилює блиск її чарівних очей, щоб кожен бачив здалеку. Вони торкали найтонші струни душі, не залишали байдужими ніколи нікого.

Щоранку прегарна юна дівчина, сидячи на  пагорбі, мріяла про кохання, а по ніжних щічках рясно котилися сльози, які ставали цілющою росою. Про її вроду складали легенди, а юнаки прагнули зустрічі. Вони вирушали на пошуки чарівної юнки, та судився їй один-єдиний - і ніхто інший не зможе знайти. Той, до кого доторкнувся погляд красуні, змінювався навіки: ставав крилатим.

День приходив на зміну ночі, а ніч змінювала день. Підростав на цій легенді хлопець Іван. З року в рік він жив дідовими розповідями про дівчину, яка створює росу. Тіло виросло і змужніло, а в душі поселилися очі дівчини з пагорба.

Юнак був напрочуд гарний: високий, ставний, темноволосий, з милими родимками на личку. Бурштинового кольору очі світилися розумом, дивилися на світ відверто, здавалося, що  вони по вінця  наповнені щастям. І це було дивно: адже довелося  Іванкові нести тяжкий хрест сирітства ще змалечку. Він майже не пам’ятав своїх тата й маму, а дід Володимир (потай хлопець часто називав його батьком) був просто перехожим, що обігрів і прихистив хлопчину.

Інколи Іванові й самому здавалося дивом, що його знайшов дід Володимир. Адже він навчав хлопця лицарській справі,   робив з нього справжнього чоловіка, а також годував його свідомість легендами, в інших батьків не було на все те часу.

Одного разу, Івану не спалося, він довго дивився у вікно і в повний місяць помітив дивний блиск на пагорбі. Спочатку, йому здалося, що то, блистить коштовне каміння, темно-зеленого кольору, схоже на смарагди, але потім він подумав, що каміння не може так сяяти тільки від світла місяця.  Іван занурився в здогадки. Варіанти були різними: спочатку хлопець вирішив, що це ліхтарі, але потім спинив себе на думці про те, що якому навіженому прийде в голову блукати на пагорбі, коли місяць в повні. Потім він подумав що це нічні світлячки, але ті світилися занадто яскраво, для того світла на яке він зараз дивився. Так і не знайшовши відповіді, хлопець вирішив заснути, проте спроби були марними. Те світло манило, вабило його своїм блиском .

Йому здавалось все на нього давило: ніч, вікно, повітря, вогник  ліхтарика. Здавалось, що хтось взяв пензлик і намалював на небі світанок, він ще раз глянув у вікно й побачив там нечіткий дівочий. Похапцем юнак піднявся на підвіконня, швидко скочив босоніж на зелену, але суху траву. Він дуже здивувався цьому, адже зазвичай на світанку він ступав на прохолодну росу. Але це його не зупинило, він біг до пагорба густою травою, на якій поступово з’являлася роса. Та коли він підійшов до підніжжя гори, там уже нікого не було, лише зелена трава, омита росою. Іван в розпачі повернувся додому

Минув місяць, ті вогні і досі стояли в нього перед очима. Він їх не забув ні на хвилинку. Кожну ніч дивився у вікно і не бачив їх. Але сьогодні, він вирішив піти на пагорб вночі. Парубок хвилювався як ніколи. Невже він дізнається, що то за вогні? Можливо! За мить він уже біг до того місця, хоча попереду була ціла ніч. Іван помітив: сьогодні знову роса не вмила зелену траву. Коли хмари розступилися, і місяць повністю освітив пагорб, на його вершині знову засвітилися два вогника. І він помчав щодуху, щосили. Зашпортувався, дряпав ноги, та не зупинявся, бо ті вогні манили його.

А далі забуття… І тільки очі, не вогні, а очі. Темно-зелені очі, як смарагди. Такі ж коштовні. І вона, прегарна, як сонце. Він не розгледів її цілком, але знав: вона чарівна.

Час повільно спливав, хлопець прокинувся в своєму ліжку. Вийшов на двір і побачив змочену траву. «Це дівчина з легенди!» - зрозумів юнак. Іван уже її кохав,  кохав задовго до того, як побачив ці вогні. Ще змалку, з перших історій діда Володимира..

В сусідстві  жила вродлива дівчина Марійка, вона давно намагалася привернути до себе увагу хлопця. Марія була в ту ніч на пагорбі й все бачила.

Наступного дня дівчина прийшла до Івана з пропозицією стати єдиним цілим, сім’єю, адже вона давно його кохає. Хлопець відмовив, пояснивши все тим, що кохає дівчину з пагорба.

Минув ще один місяць. Іван знову піднявся на пагорб, але дівчини там не було. Він чув, як в ту ніч стала суха трава, пожовкла, навіть почорніла, і голосіння в сусідньому будинку.

Дід Володимир забіг стривожено у кімнату, перехилив склянку води і промовив: «Марійка померла!» Хлопець онімів. Але те, що сказав дід далі, здивувало, збентежило, а потім і розбило хлопця взагалі. Коли дівчина помирала, вона промовила таке: «Скажіть Івану, що я – дівчина з пагорба…»

Парубок зрозумів, що біг за недосяжним, яке було так близько, став сам не свій. Годинами не виходив з кімнати. Став самітником. Ми зустрілися на пагорбі й Іван розповів мені свою історію.

Зазвичай щастя коло нас, так близько, а ми біжимо кудись, в його пошуках, далеко. І, на жаль, розуміємо цінність втраченого занадто пізно.