Голодомор у спогадах очевидців

         

Автобіографічні мемуари нашого односельця В. Б. Матлашенка 

«І не лише про себе…»  

Розповідаючи про життя своєї родини, автор досить яскраво описує методи, якими проводилася колективізація в українському селі, її наслідки.  Долі конкретних людей, наших односельчан, ілюструють життя всього українського селянства в епоху знищення українського господаря, нелюдського розкуркулення тих, хто весь вік чесно трудився на землі, дбаючи про свою родину.

Дід мемуариста, Никифор Мамалига, був заможним селянином. Уникнути розкуркулення йому допоміг балакучий постоялець з воєнізованого загону пролетаріїв, що збирали продподаток. Будучи напідпитку і в доброму гуморі, він порадив господарю збувати все майно, а інакше його, як «кулака», вишлють до Сибіру.

Никифор розіграв перед односельцями цілий спектакль: прикидався, що розпродує майно сп’яну. З великої господарки залишилася лише хата, а труд всього життя спустив господар на велелюдних базарах. Проте залишився живим і врятував свою сім’ю від заслання.

В 1928 році в селі Червоне було організовано аж три колгоспи: ім. Леніна, «Ударник», ім. Сталіна. У людей силою забрали землю, худобу, реманент. Багатьох віднесли до категорії куркулів, цілими сім’ями вивозили на Соловецькі острови та до Сибіру. Всіх інших під дулом пістолета примусили писати заяви про вступ до колгоспу.

Мемуарист описує цей час в житті села зі свідчень своєї бабусі Марфи, дружини Никифора Мамалиги. Саме вона розповіла про жорстоке придушення жіночого бунту, що трапився у колгоспі ім. Леніна. За одну весняну ніч жінки розтягли практично все колгоспне майно. Такі протести називали «волинками», організатором цього бунту була Мартинюк Устина. Через призму років автор співчуває бідолашним матерям, дочкам, сестрам, які у відчайдушній спробі врятувати рідних – дітей, стареньких батьків, – кинули виклик системі. Покарання не забарилося, і було не просто жорстоким, а вкрай цинічним: «Всіх заколотників зігнали на майдан біля сільського клубу. Нещасним жінкам зв’язали подоли спідниць над головами, так що вони нічого не бачили. Потім їх ще зв’язали одну за одною між собою і напівголими погнали по березневому мерзло-талому снігу, по грязюці і калюжах за 40 км до Умані. При цьому ще й били канчуками… Так утверджувалися колгоспи!» 

Колгоспниками стала і родина Никифора Мамалиги. Якщо про діда у Вілена Борисовича є лише один власний спогад,  та бабуся Марфа стала його надійним добрим янголом. Вкрай виснажлива колгоспна робота підірвала здоров’я жінки, останні 12 років вона була прикута до ліжка, та залишалася «за будь-яких обставин доброю, лагідною до внуків, чуйною людиною».

Продподаток, розкуркулення, колективізація, каторжна колгоспна праця – крок за кроком радянська влада знищувала душу українського села, витравлювала з українців дух господарності, любові до землі. Історії наших односельчан – Никифора та Марфи Мамалиги, Устини Мартинюк – свідчення антилюдської сутності тоталітарної системи.