Урок позакласного читання.
Юрій Винничук «Легенди Львова»
1978 року написав поему «Арканум» та оповідання «Ги-ги-ги», знову ж таки привернувши увагу працівників КДБ. Взагалі, розпочавши свою літературну діяльність у 80—х, він відразу влився в когорту письменників-нонконформістів, які протистояли радянській владі на літературній ниві. Адже письменник творив і продовжує творити у найрізноманітніших художніх жанрах (роман, антиутопія, оповідання, п'єса, поезія тощо), а також пише публіцистику, містифікації, бібліографічні і краєзнавчі книжки, займається художнім перекладом. За словами літературознавців «Винничук — взагалі фігура настільки багатогранна, що може вважатися «сам-собі-літоб'єднанням».
Сьогодні ми з вами познайомимося з творами Юрія Винничука, прочитавши тексти зі збірки «Легенди Львова». Збірки, що вперше зʼявилася на полицях книгарень у 1999 році, проте має вже не одне перевидання. Цю книгу письменник називає своїм дарунком Львову, місту, що стало для нього рідним. Адже, як зазначає автор в одному зі своїх інтервʼю: « Мене завжди дивувало, що є легенди Братислави, Кракова, Вроцлава, а Львова — немає. Тому я взявся шукати різні записи, спогади, документи й опрацьовувати їх. Так поступово народилися «Легенди Львова»…Тут стільки цікавих історій, що навряд чи найближчим часом хтось збере щось ґрунтовніше…Книжка працює вже сама, а Львів перестає бути «суто кам’яним». Ви ж знаєте, що раніше Львів був «містом усміху»? Я прагну йому цей статус повернути».
Види легенд:
Космогонічні – пояснюють уявлення про Всесвіт, богів, демонів.
На торзі, що відбувався на Ринку, він загубив мішечок золотих дукатів. Йому порадили найняти галайкала, який буде ходити туди й сюди й кричати, що хто знайде гаман з грішми, то дістане винагороду: десять дукатів.
За якийсь час один хлопчина і справді знайшов під возом гаман. Розв'язав його, порахував гроші і виявилось їх рівно сто. Десять узяв собі, а решту заніс грекові. Але той, діставши свій гаман, відразу пошкодував, що обіцяв таку значну винагороду і почав обзивати хлопця злодюгою, бо в мішечку, мовляв, було сто п'ятдесят дукатів, а не сто.
Довелося їм стати перед очі війта. Той вислухав їх, поклав на столі Біблію і сказав:
- Чи клянетесь ви говорити правду?
- Так, клянемось, - в один голос проказали вони.
- Тоді кладіть руку на Святе письмо і відповідайте. Скільки грошей було в гамані?
- Рівно сто, - сказав хлопець.
- Рівно сто п'ятдесяти, - сказав грек.
- Ну, що ж, ви поклялись на Біблії і я не маю жодних підстав не вірити вам. Ви обоє сказали правду. Дайте мені цей гаман, добродію.
Купець подав гаман, і Зиморович вручив його хлопцеві.
- Візьми ці гроші і якщо до вечора ніхто по них не зголоситься, вони твої. А вам, шановний купче, раджу знову найняти галайкала, бо цей гаман вочевидь не ваш. У ньому нема тої суми, яку ви загубили.
Отелешений грек не знав, що далі чинити і впав на коліна перед бургомістром та почав просити гроші назад. Він признався, що збрехав і мало не рвав на собі волосся.
- Слухайте, добродію, - зупинив його бідкання Зиморович, - ви за свою брехню втратили тільки сто дукатів. А за ламання клятви дістанете п'ятдесят нагаїв на площі. Вибирайте, що ліпше.
І купець, похнюпившись, мусив вертати з нічим.
Бургомістр - голова міської управи
Згадки про теперішню головну площу Львова містить книга протоколів судових засідань Львівської міської ради 1382–1389 років (найстаріша в Україні). Там вона фігурує як circulo, що є калькою з німецького ring, слова яке в подальшому трансформувалось у звичне слов'янське ринок.
Одна бідна жінка пішла якось із сином збирати лікарські трави на Високому Замку. Гора геть уся колись була вкрита лісом і різного там зілля ряхтіло видимо-невидимо.
Так ото й забрели вони до самих замкових руїн. А то було якраз 10 травня, день Симона Зилота, коли скарби до сонця очищаються.
Почула жінка важкий скрегіт, глянула, - аж тут старезна зіржавіла брама розчахнулася. А там у дворі повно золота.
Жінка так і остовпіла. Раптом голос пролунав у верховіттях:
- Бери, поки час! За мить буде пізно!
Жінка разом з малим кинулася у двір. Нагребла вона золота в поділ і мерщій назад. Та щойно вибігла, помітила, що хлопчика забула. Озирнулася і побачила, що він грається з дорогоцінними камінчиками. Жінка метнулась назад, але брама тим часом зачинилася і скільки вона не гупала в неї, скільки не ридала і не благала, так і не відчинилася.
Повернулася вона додому, висипала золото в скриню та так і не торкнулася його впродовж цілого року, побиваючись за сином своїм. Ледве діждалася знову того самого дня і подалася на Високий Замок.
Стала вона перед брамою і чекала, щоб ускочити у двір та хоч мертвого свого синочка забрати і поховати по-людськи. І ось, коли сонце зіп'ялося на сам верх, брама заскреготіла і розчахнулася.
Жінка глянула й не повірила очам своїм. На купі золота і самоцвітів сидів її хлопчик і весело сміявся до неї. Нічого йому не бракувало, навпаки за рік він підріс, а худі колись щоки зарожевіли пампулями. Схопила вона його в оберемок і хода назад. І якраз вчасно, бо брама знову зачинилася і Замок став таким самим похмурим, як і досі був.
- Що ж ти їв? - спитала жінка в малого, обмацуючи його та повертаючи на всі боки.
- А мене біла пані годувала. Вона забрала мене в палац і я там грався з такими самими дітьми, тільки що вбрані вони були якось по-чудному. І корони мали на головах. Там у палаці я й жив, а сьогодні біла пані взяла мене за руку і на подвір'я запровадила, щоб я маму чекав.
· Чим займалася жінка у Зилотів день?