Поети Гайворонщини про лихоліття війни

«І стогне вічним спогадом земля

Під світлим небом України»

Мета: знайомити учнів із творчістю поетів рідного краю, за допомогою творчості Галини Берізки ознайомити учнів із трагічними сторінками історії рідного краю; допомогти усвідомити  велич подвигу народу, що ціною багатьох життів переміг ворога у Великій Вітчизняній війні;  виховувати почуття національної гордості, поваги до людей.

Тип: урок пам’яті.

Обладнання: документальна стрічка, портрети учасників бойових дій, твори про війну, портрет Галини Береізки, твір «Страта».

Хід уроку

Звучить велична музика Баха, що налаштовує усіх присутніх на урочистість, серйозність.

Учитель.

Сьогодні ми з вами торкнемося важливої сторінки в житті нашого народу. Допоможе зробити нам це поетеса Гайворонщини Галина Берізка, яка була свідком голодомору, репресій, брала участь у діяльності партизанського підпілля на території нашаго району під час Великої Вітчизняної війни. Знала жахи війни не з фільмів і книжок – а бачила її на власні очі.

 Бомбили Київ о четвертій,

Тужила тяжко Україна,

І думав кожен думу вперту,

Що будуть втрати і руїна.

         А вранці-рано вирушали

          В походи штатські і військові,

         Дівчата хлопців проводжали

          І чувся розпач в кожнім слові.

Вчитель історії коментує документальну хроніку перших днів війни.

З перших днів Великої Вітчизняної війни на Гайворонщині розпочалася евакуація підприємств. Вивозиться в тил обладнання тепловозоремонтного

заводу і Заваллівського графітового комбінату. Виїжджає туди й частина персоналу цих підприємств, де продовжує працювати на оборону країни. До Уфи переїздить Гайворонське профтехучилище (нині аграрний ліцей).

На підступах до району наступ фашистських військ стримували підрозділи 6, 12 і 18-ї армій. З 28 липня до 2 серпня німецькі частини окупували населені пункти району. З перших днів окупації гітлерівці почали розбій і пограбування.

Людей, як худобу, вивозили до Німеччини на примусову роботу. У неволі за неповними даними опинилися понад 400 мешканців району.

На окупованій території гірка доля чекала єврейське населення. В ніч па 16 лютого 1942 р. гітлерівці разом з поліцаями розстріляли в Хащуватому 986 громадян, серед яких було 376 дітей. А всього за період окупації в районі було розстріляно 1 726 безвинних людей, у тому числі 541 дитина.

           У відповідь на свавілля та жорстокість ворогів у районі створюються підпільні організації. Підпільні групи починають діяти в Таужному, Хащуватому, Сальковому, Червоному, Берестягах, Вікниній та інших населених пунктах. У Гайвороні діяв підпільний райком партії.

У березні 1943 року через північну частину району пройшло кавалерійське з'єднання М. І. Наумова. В серпні цього ж року створюється місцевий партизанський загін «Прибужець». А в жовтні з 4-го Українського фронту був викинутий парашутний десант Кухаренка. Прибулі з «великої землі» зв'язались із партизанським загоном «Прибужець» та іншими групами народних месників, що діяли на цій території і об'єднали їх в один партизанський загін, який назвали «Буревісник». Партизани громили гарнізони противника, нападали на ворожі обози, знищували техніку, наносили удари по залізничних комунікаціях тощо. Так, 15 листопада 1943 року було розгромлено румунську жандармерію у с. Бандуровому. Щоб помститися, окупанти 18 листопада спалили велику частину селянських будівель.

У партизанський загін «Буревісник» влилося багато підпільників з райцентру та сіл, зокрема, 27 радянських офіцерів, яких удалося звільнити з табору військовополонених.

У серпні 1943 р. від рук фашистських прислужників загинув керівник підпільного райкому партії Микола Зимолін.

У червні 1942 р. вороги викрили підпільну організацію у с. Таужному, заарештували і стратили її керівників. Був розстріляний один із керівників Гайворонського підпілля С. Л. Федченко, відповідальний секретар районної газети «Шлях комуни» Г. Г. Грабовецький та інші патріоти.

Підпільники тримали зв'язки з другою партизанською бригадою, що діяла в Шабелянських лісах на Вінниччині.

Вчитель.

Це лише факти, це лише цифри, проте за кожним рядком статистики стоїть чиясь доля, знівечена війною. Недоспівана пісня, неоплакана старість, дитинство з дорослим обличчям, молодість знівечена ворогом. Кожен з тих, хто чинив опір ворогам на окупованій території, заслуговує на поему. Таких людей показує Галина Берізка в одному із своїх ранніх творів -  поемі «Страта». В післяслові до неї авторка пише: «Поема написана в 1944 році після повернення з фашистської неволі. 1960 року я внесла деякі ліричні відступи. 1972 –го змінила дещо у вступі і значно скоротила розділ «Алла». Зовсім змінювати поему мені не хотілося, бо вона могла б утратити душу автора-початківця. Але ж я її писала саме в 1944 році по свіжих слідах героїв. І хай вона залишається недосконалою. Все в ній описане з живих людей». Саме  тому й цікавить нас ця поема, бо показує звичайних людей, які змогли кинути виклик гідрі, що проковтнула майже всю  Європу.

1 учень. Поема «Страта». Вступ.

Минуло грізне лихоліття,

Вітчизна  встала із руїн.

 Сія над нею неба синь,

 голубить край наш в пишнім цвіті.

 Великий гордий наш народ

зламав страшне ярмо фашизму.

Його мета – це труд,  добро

 в ім’я коханої Вітчизни.

Крокує молодість завзята

 вперед, до світлої мети.

 І перемога кожна – свято,

у майбуття міцні мости.

Мої близькі й далекі друзі!

Я хочу вам розповісти

 (довірю серце скромній Музі)

 про те, як мучили кати

 в холодних тюрмах юнь радянську

за чесну справу партизанську.

2 учень. Перший розділ. Перша розповідь. «Василь і Прокіп».

Вони разом потрапили в застінки гестапо в 1943 році, коли фашисти уже почали відчувати крах своїх завойовницьких планів. Василь – талановитий співак, кожного ранку, аж до самої страти виспівував улюблені пісні, а під вікном його камери слухали їх дружина і двоє діток. Василь знав,що чекає його страта, та не схибнувся, не зламався. Гідно прийняв смерть, не зрадив товаришів.

3 учень. Він так співав щовечора й щоранку,

красою пісні звеселяв серця,

І не одна  приречена з нас бранка

 кохала серцем смілого борця.

Щодня приходила  дружина

 з двома маленькими дітьми.

 Для них він був – любов єдина

 і щастя, зрошене слізьми.

 ... Шумів останнім цвітом листопад,

 сумні дощі й на хвилю не вгавали....

Немов героя-велетня з балад,

 на страту Дубовецького забрали.

Згадаймо чесного героя-партизана,

Редактора листівок, друкаря:

він множив славу вітчизняну

трудом невтомного пера.

4 учень.

В ті дні гриміла, скаржилась тюрма,

Що за горілку продавала сина

П’яниця-мачуха. Героя вже нема,

щоб на суді перед народом стати –

про злочин мами місту розказати...

Хто їй простить? Хто зважиться на суд

Живу чи мертву матір викликати?

Нехай її осудить міста  люд,

Де син героєм мусив помирати.

Це – Прокіп. Талановитий художник, зраджений людиною, якій довіряв, вважав матір’ю.

Прокіп. «Зашиті в шапку вісті із фронтів

про перемогу близьку й неминучу, ..

 А ковані ворота заскриплять –

І я піду навіки, друзі милі.

Правдивим словом прошу спогадать

в свободи час мою сумну могилу...

Ви розкажіть нащадкам- юнакам

 про те, що в місті рідному над Бугом

 Прокоша юний кровію стікав

 в ім’я  Вітчизни за осіннім лугом»

5 учень. Другий розділ, розповідь друга. «Алла».

На таких, як вона, задивляються зорі. Про таких, як вона, складають пісні. Сімнадцятирічна синьоока красуня в полоні першого кохання. Їй обіцяли: - Скажи, де твій коханий – і житимеш. Їй погрожували: - Зітремо красу з твого ніжного личка. Її катували і розпинали... А вона вистояла,  витримала, не зрадила.

Вона співала (а душа в крові).

Поставили роздягнену над ямою.

Прорвались звуки пісні полум’яної

з грудей дівочих...  Слухайте ізнову

безстрашну партизанську мову.

Алла: Батьківщино! В жалобі і полум’ї ти!

Твоє тіло плюндрує німота.

Ще далеко позаду кордони й мости,

Навкруги тільки мука й скорбота.

         Друзі, за Вітчизну гинем у тюрмі,

         За коханий край, за Україну!

         Не ходили зроду вільні у ярмі,

         Муками здобудемо волю орлину.

Батьківщино! В огні і гарячих сльозах

Ти повернеш потоптану волю!

Ляже ворог кістьми в українських степах,

Встане доля струнка, як тополя!

         Друзі, за Вітчизну гинем у тюрмі,

         За коханий край, за Україну!

         Не ходили зроду вільні у ярмі,

         Муками здобудемо волю орлину.

Україно! Загинуть від гострих мечів

Кровожадні фашистські потвори.

Чуєш здалеку голос наших бійців:

«Батьківщину ніхто не поборе!»

Друзі, за Вітчизну гинем у тюрмі,

         За коханий край, за Україну!

         Не ходили зроду вільні у ярмі,

         Муками здобудемо волю орлину.

6 – й учень. Третій розділ. Розповідь третя. «Сімсот борців сміливих».

Сімсот... Саме стільки заарештованих чекали страти. Їх розстрілювали кожного дня. По двадцять, тридцять на світанку, коли так хочеться жити, любити, творити – вони йшли на смерть.

О п’ятій вранці, тільки стукне засув

В залізних дверях камери сумної,

Мої  святі, невідомі герої

Свого останнього чекали часу.

Минали дні. По двадцять, тридцять, сорок –

Вже й не злічить героїв безіменних! –

Виводили із камер... Ночі морок

Не міг сховать від друзів тіней темних.

В важких наручниках закляклі руки...

Глухі «Прощайте!»... Наглухо закриті

Рушали авта в ніч... О, скільки муки

Було в серцях людських в останні миті!

З них кожен матір’ю голублений..

                                З них кожен

Пізнав дитинство, юність полум’яну,

І кожен з них, напевне, мав кохану,

Троянди  щастя чи розлуку, може,

І терни зради, і сльози гіркої

Пізнав полинну насолоду...

7 – й учень. Розділ четвертий. Розповідь четверта. «Безіменна героїня».

У неї вид мов на картині Вінчі,

Рафаеля чи П’єтро Перуджіно.

Хтозна звідки була ця дивна жінка,

Чиясь кохана, вірная дружина.

На Новий рік, коли замовк останній

Врочистий постріл із гармат німецьких,

Її ввели в могильному мовчанні

До нас у камеру...

На плечах шаль турецька,

На правій ніжній ручці спить малятко,

Мов гарна лялька на руках дівчатка.

Ніхто не знав звідки вона, за що заарештована. Її заборонили годувати та давати воду. Перекладач розповідав, що при арешті жінку жорстоко побили, відливали водою і знову били. Штурман Отто хотів забрати у неї доньку, відвезти в Німеччину до своєї дружини, щоб зробити з неї хатню робітницю.

Та кинулась вона

І гнівом спалахнула, мов тигриця.

Жінка з дитиною:

«Ненавиджу я вас! Кінець прийде:

Прокляття і ганьба за вами йде.

Загарбники розбиті будуть вщент!

А я ... а я без каяття умру

З дитям своїм, щоб чистий його труп

Без мене німця чобіт не топтав...

Прийде колись кінець і вам, катам!»

8 – й учень.

Вона померла безіменною. Понесла у вічність свою таємницю, яка  полягала в тому, що  перейшла фронт і принесла секретного листа, зашитого  у підкладку пальта. Та про це кати дізналися лише після її розстрілу.

9 –й учень. Розділ п’ятий. Розповідь п’ята. «Валентина».

1944 рік. Все голосніші громи канонад на Бугом. Все лютішими стають карателі. Валентину кинули до тюремної пральні, де вона мусила день і ніч тяжко працювати. Але не це було найстрашнім. На вродливу жінку накинув

оком  «найстарший шеф, поганець Румф». Він попонує їй життя в обмін на кохання.

З презирством кинула плювок

В лице фашисту, оп’яніла

Від люті, сміливий стрибок

Зробила – била й скаженіла.

Валентина:

«Мій муж пускав вас під укіс,

Кидав гранатами в машини,

Не оскверняйте ж пишних кіс

Його коханої дружини!

Мені бридке твоє кохання!

Тупий твій зір не осягне

Мого безмежного страждання»

Історик.

Війська II Українського фронту наближались до Прибужжя. Загін розвідників під командуванням М. О. Чернявського 10 березня 1944 р. першим з наступаючих частин вийшов до Південного Бугу. Отримані дані були відправлені до штабу танкового з'єднання. Увечері передові загони

29-го танкового корпусу вийшли на північну околицю Гайворона. А вранці наступного дня за ними приспіли піхотинці 20-го гвардійського стрілецького корпусу 4-ї гвардійської армії (генерал-лейтенант І. В. Галанін).

Гайворонський район звільняли також частини 5-ї гвардійської танкової армії (маршал бронетанкових військ П. О. Ротмістров) під час проведення II Українським фронтом Умансько-Ботошанської операції.

Найбільш запеклі бої точилися за с. Хащувате і переправу через Південний Буг.

Останній населений пункт (с. Бандурове) було звільнено 14 березня підрозділами 62-ї стрілецької дивізії.

         Великою ціною заплатили гайворонці за перемогу. В роки війни загинув 4 481 житель району. На 2 385 з них прийшли «похоронки», 2 096 пропали

безвісти, 333 померли від ран, 101 замучений у полоні. В братських могилах на території району похований 561 чоловік, з них 18 офіцерів, 433 сержанти і солдати, 105 партизанів і підпільників.

За період з березня 1944 р. до 1945 р. Гайворонським райвійськкоматом було мобілізовано 3 737 солдатів і сержантів. А всього на фронтах Великої Вітчиз¬няної війни воювало понад 12 тисяч жителів району. Більшість з них нагороджені бойовими орденами і медалями, а три наших земляки –

Г. В. Балицький з Берестягів, Ф. С. Костюк і Д. І. Осатюк з Могильного - удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Фашистсько-румунська окупація району тривала 2 роки і 7 місяців. Були пограбовані і зруйновані промислові підприємства, колгоспи, установи, житлові і господарські будівлі. Зокрема, в с. Хащуватому зруйновано електростанцію, радіовузол, дві середні школи, 4 промартілі, два клуби, кінотеатр на 600 місць, пошту, аптеку (у сукупності 567 будинків). Гітлерівці знищили 81 % великої рогатої худоби, 90 % свиней, забрали кращих коней. Під час жнив за вказівкою окупантів обмолочений хліб вивозився на великі млини Гайворона і Салькового, звідки борошно відправлялося до німецької армії. За період окупації сума збитків Гайворонському району, завданих ворогами, становила 808 мільйонів 570 тисяч гривень.

Вчитель. Хочеться ще раз наголосити на тому що за кожною цифрою статистики стоять конкретні люди, інколи  до цього часу безіменні, які наближали перемогу над фашизмом. Саму ж Галину Берізку від розстрілу врятував син письменника Тимофія Бордуляка – Тит Бордуляк. 17 грудня 1943 року він домовився про перевід групи, в якій була поетеса до Первомайська. Далі їх везуть через Дністер у м. Бендери. Галина  Спиридонівна зуміла втекти 1 квітня 1944 року. Деякий час переховувалася у добрих людей, після звільнення Бесарабії повертається додому.

Учень.

Багато рідних не вернулось

Із тих важких кривавих битв,

Але нам Сонце усміхнулось:

Вдалося ворога розбить.

Пішли у бій старі і юні,

Дівчата й хлопці молоді,

Вкраїни душу тонкострунну

 не раз постріляно тоді.

В борні збраталися народи,

Ділили порівну хліб-сіль

І свято вірили: свобода

Загоїть рани й серця біль,

Душа поранена воскресне,

Зарожевіють цвітом весни.

Вірш випускника школи 2013 р.

                Перемога

Звучить сьогодні слово: «Перемога»

Так радісно, урочисто звучить.

А в ньому  біль і смерть, бої, облога,

Страждання, вічність,  щастя мить.

Бринить у душах слово: «Перемога»!

Нас виповняє світлом і добром,

А скільки було прожито лихого,

Щоб травень  грів усіх таким  теплом.

Співає в серці слово: «Перемога»!

Торує шлях через роки й віки.

Вела до нього не одна дорога,

за нього гинули  і роти, і полки.

Ридає, плаче думка: «Перемога»!

Бо скільки не вернулось з тих доріг.

Звучить воно тепер як засторога,

Щоб кожен завжди мир святий беріг

Бо ж недарма сьогодні Перемога!

І сивочолим  ветеранам квіти.

Їх сльози, кров і їх тривога

Створили свято для усього світу!

  

Список використаних джерел

1.     Галина Берізка.  Збірка поезій «Про все пам’ятаю», 2003 р., Кіровоград, Центр. – Укр. вид.

2.     Газета «Гайворонські вісті».