"Трагічні строфи української Голгофи"

Нарис представлений учнями школи для участі в ІІ етапі конкурсу "Трагічні строфи української Голгофи".

Сімейна реліквія

         Марійка – першокласниця. Вона матусине сонечко, татова розумничка, бабусина втіха. Весела блакитноока дівчинка з неслухняними русявими кучериками. Вона любить позувати татові, а йому подобається фотографувати свою найкращу модель. Тато у Марійки – відомий фотограф. Його світлини не раз здобували перші місця у престижних міжнародних конкурсах. Марійка також мріє бути фотографом, але про це не можна говорити мамі, бо Марійчина мама працює в модельному бізнесі й майбутнє своєї доньки пов’язує тільки  з кар’єрою моделі. Вони з татом оберігають мамині «нерви» і поки що не відкривають їй свого секрету. Та будь-яка таємниця рано чи пізно перестає нею бути.     

    

         Щосуботи родина навідувала  бабусю Віту та дідуся Петра, що мешкали за містом. Марійчин дідусь вирощує прегарні квіти, а бабуся їх реалізує в невеликій ошатній крамниці. Цієї суботи дівчинку чекав сюрприз: до них завітала татова бабуся Ганна. Марійка була дуже здивована тим, як виглядає старенька. Постать маленька та зграбна, руки у бабці були схожими на гілочки осіннього кущика калини,  привітне обличчя, порізане численними зморшками. Всі вихідні дівчинка не відходила від бабусі, а та залюбки розповідала їй казки, всілякі бувальщини, навіть спробувала заспівати пісню. Тато сказав Марійці,  що бабця Ганна тепер постійно житиме тут, бо вже дуже старенька й потребує догляду.

-         Я доглядатиму, - урочисто пообіцяла дівчинка і взялася виконувати свою

обіцянку. Допомагала старенькій іти по східцях до саду, приносили чай з печивом, а потім вони з бабусею Вітою вирішили, що потрібно облаштувати кімнату для бабці Ганни й розібрати її валізи, що привіз дідусь Петро. Марійка була зачарована велетенськими різнобарвними хустинами, що приємно пахли невідомими травами. Бабуся Ганна сказала: «Любисток і материнка». Дівчинка захоплено спостерігала за тим, як із валізи з’являються вишиті, пожовклі від часу рушники та сорочки.

Тато вніс до кімнати дерев’яну коробку, яка називалася «скринею», і сказав, що в ній зберігаються справжні сімейні реліквії. Незнайоме слово зацікавило дівчинку, їй  захотілося побачити оті «реліквії», про які говорив татусь. Здивуванню Марійки не було меж, коли виявилося, що реліквією тато назвав старий сімейний альбом.

         Бабця Ганна обережно розгорнула сторінки, а на них були дбайливо прикріплені дивовижні фотографії: старезні, частково пошкоджені, деякі жовтуваті або ж геть вицвілі від часу. Старенька пильно вдивлялася в кожну, гладила обличчя на картках сухенькими пальчиками. Люди на світлинах позували майже так, як Марійка перед татовою камерою, лише одяг був з іншої епохи. Чоловіки в чудернацьких сорочках, жінки з намистом – «Коралі», - сказала бабця Ганна.

         Старенька знала майже всіх на тих картках. Це дід, а це тато, а це тітка Явдоха, що пекла найкращі на все село короваї, а то дід Йосип, який загинув під час боїв за Київ, а це наші сусіди – їх у 32 вивезли з села…

         А з однієї світлини подивилася на Марійку Марійка з минулого. Це було так дивно, що всі навіть примовкли на хвилину. Дівчинка не могла зрозуміти, як її фотокартка опинилася у бабусиному альбомі? І чому вона так одягнена?  Та виявилося, що на фото бабусина сестричка, яка померла в 1933 році від голоду. Звали її Марією, була вона старшою дитиною в родині, та в голодні роки не змогли батьки врятувати свою донечку. Тихо згасла вона, як згасає свічка на Великдень. Марійка на світлині усміхалася до майстра, який робив знімок, мала неслухняні кучерики навколо чарівного личка, була одягнена в святкову вишиванку та пишні коралі. Її батьки тішилися своєю красунечкою, та картка була подарунком на день народження, а через кілька років – найдорожчим спогадом. Марійка стала жертвою страшного злочину проти людства й людяності – Голодомору. Її мріям судилося померти. Таких як Марійка мільйони.      

-         Тепер ти розумієш, що таке «сімейні реліквії»? – запитав Марійку тато.

-         Атож. Це речі, що допомагають зберегти пам’ять. Я ніколи не забуду

Марійчину історію, татку, - зовсім по-дорослому відповіла донька.

Того ж вечора Марійка з татом розповіли мамі свою таємницю.

-         Щоб зберігати пам’ять, - пояснила дівчинка.