Це
свято було встановлене указом президента України в 1997 році і відзначається
щороку на честь українського літописця Нестора – послідовника творців
слов'янської писемності Кирила і Мефодія.
Дослідники вважають, що саме з Нестора Літописця і починається писемна українська мова. Преподобний Нестор Літописець – киянин, у сімнадцять років прийшов у Києво-Печерську лавру послушником. Прийняв його сам засновник монастиря преподобний Феодосій. Молитвою та послухом юний подвижник невдовзі перевершив найвидатніших старців. Під час постригу в ченці Нестор був удостоєний сану ієродиякона. Книжкова справа стала змістом його життя.
Найвизначнішою працею Нестора
Літописця є "Повість минулих літ" – літописне зведення, складене в
Києві на початку XII століття. Це перша в Київській Русі пам'ятка, в якій
історія держави показана на широкому тлі світових подій. Преподобний Нестор
довів розповідь з літописних зведень кінця XI століття до 1113 року. Всі
наступні літописці лише переписували уривки з праць преподобного Нестора,
наслідуючи його. Але перевершити так і не змогли. "Повість минулих
літ" була і залишається найвидатнішою пам'яткою слов'янської культури.
Тому преподобного Нестора Літописця можна по праву вважати батьком не лише
вітчизняної історії, а й словесності.
Характеризуючи велику працю
Нестора Літописця, не можна обійти увагою і два його твори, які були написані
перед появою "Повісті минулих літ", – "Чтеніє о житії і
погубленії Бориса і Гліба", написане між 1081–1088 рр., та "Житіє
преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря. Списане Нестором, мнихом
того же монастиря" (бл. 1091). Головною ідеєю Несторового житія святих
мучеників Бориса і Гліба є те, що вони прийняли мученицьку смерть заради
братолюбства, надали перевагу смерті, а це означає, що і сучасні йому князі, які
потонули в міжусобицях, повинні були дотримуватися християнського правила
братолюбства, яке є головною запорукою збереження єдності Русі. Що ж до іншого
житія – преподобного Феодосія, то дослідники зазначають, що як агіографічний
твір він викликає в наші дні почуття глибокого здивування і є "мистецтвом
автора, із яким він зшиває цей килим строкатих та уривчастих епізодів життя
Феодосія у зв'язаний і живий твір, у якому однаково дотримані внутрішні
хронологія і велика точність".
За науковими розвідками
лінгвістів, мова української народності почала формуватися ще у VI–IX
століттях.
Одним з перших визначив
засадничі етапи в розвитку літературної мови України Юрій Шевельов. Він виділяв
періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його
хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характері писемних фіксацій, з
урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії
українського народу:
– VI, VIІ – ХІ ст. –
протоукраїнська мова (до початку писемного періоду);
– середина ХІ – ХІV ст. –
староукраїнська мова;
– ХV – середина ХVІ ст. –
рання середньоукраїнська мова (від 1385 року, коли Литва і Польща стали однією
державою, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федорова);
– середина ХVІ – половина
ХVІІІ ст. – середньоукраїнська мова (від Люблінської унії 1569 року – угода про
об'єднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу – Річ
Посполиту);
– ХVІІІ ст. – пізня
середньоукраїнська мова (від Полтавської битви 1709 року до видання Енеїди Котляревського
1798 року);
– кінець ХVІІІ ст. – сучасна
українська мова.
Інтенсивне формування нової
української мови дослідники пов'язують із другою половиною XVIII – XIX
століттями. І в цьому процесі далеко не останнє місце належить письменству
преподобного Нестора Літописця (за Інтернет-ресурсами).
Немає коментарів:
Дописати коментар